Широке провалля, кратер з граніту.
Роззявила рота земля наді мною.
Під рев слимака сказ цього світу,
потріскані рифи крутого покрову.

І чорно-білих крил розпрямлення,
розпечені стіни, розчахнуті скроні,
чую землі охрещене явлення,
очей ‒ сьоме з’явлення благо-волі.

Прозора поляна берізок над річкою.
Розпуття стежок, розчахнута прірва.
Не розійтися на людях зі свічкою,
розпуття і камінь, розбіжність зліва.

Не тямлю вже мудрості в з’ясуваннях
розтрощених квітів, колючок і смислів,
на межах ер моє існування
і камінь уяви, а власне віри.