Морем серце огорнуте,
мороком – апарат:
я конаю простромлено
на осі ординат.
Глибочінь ледь гойдається,
порожніють пости
і хрестами здіймаються
субмарини гвинти,
й зеленавими титрами
монітору рве край...
Дай, Росіє, повітря нам!
Хоч по бульбашці дай!!!
Та лиш сваряться круки там,
на поверхні з багна,
і не чутно їм стукоту
з-за обшивки човна,
й екіпаж мінусується
від живих: як ні стеж,
у Росії дах сунеться!..
Башти падають теж...*
І зірки метастазами
по погонах повзуть –
адміральськими фразами
хилита каламуть.
Але небо помацати
зможемо не у віршах,
бо є сто дев‘ятнадцята –
субмарини душа,
що крізь морок замулений,
обернувшись на час,
чайкою чи акулою,
але верне до вас!..