«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чомсь, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір"ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір"ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою скінчити починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»