Не знаю до якого розряду віднести цей твір, скоріше вірш-розповідь. Він народився після перегляду телепередачі про риб роду лососевих, які виводять потомство практично ціною свого власного життя. Пригадались історії важкої долі жінок-заробітчан і вилились у ці рядки.
           
       

Сиділи поруч,ніби два світи -
Один успішний, вишуканий, ладний,
З великим бізнесом, з фінансами на "ти",
А другий непобритий, безпорадний.
Сиділи поруч, і ні слова з вуст,
Сиділи мовчки, теребили руки.
Гнітюча тиша. Чути лише хруст,
Що видавав якісь невидні рухи.
І два світи єднало лиш одне -
Ці два столи, зісунуті докупи,
Гіркий, тривожний запах хризонтем,
Бліде обличчя на подушці, руки...
Їх поєднала ця німа краса,
Яка до них ніколи не вернеться,
Ця пелюстками вквітчана коса
І образок в руках побіля серця.

 
  І


Степан, якось невпевнено зітхнув,
Заговорив так здавлено і хрипко,
Мов ненароком, на труну зиркнув...
І спогади обвили тишу хлипку:

"Було давно - радянської доби.
Вони зустрілися в університеті.
Галина - першокурсниця тоді,
А він закінчував уже курс третій.
От познайомились, і, як буває все,
Та й закохались аж по самі вуха,
І між заняттями, навчанням, попри все,
Ще й бігали на зустрічі щодуху...

Пройшло два роки - він вже випускник,
Направлення дістав у рідне місто,
Та й одружились...З часом трохи звик
Він до життя сімейного. І чисто
Вже забував, як щебетали десь
Біля гуртожитку на лавочці частенько
Про ніжного кохання вітерець,
Любовні пустощі, щасливі витребеньки.
Та саме головне, забув про те -
Колись дивились разом передачу:
З північних річок риба вверх пливе,
Щоб викинуть ікру...
        "Чекай,я плачу!" -
Чуть помовчав і мовив далі він,
Якось глибоко в спогади поринув.
В душі озвався той тривожний дзвін,
Що так тоді вразив його в Галині-

"Так от, ця риба. Із останніх сил
Пливе уверх й останнім згустком волі
Дітей пускає у бурхливий вир,
А сама гине, щоби мимоволі
Вже стати їжею для своїх малюків,
Щоби ціною свого існування
Дати життя і вовіки віків
Продовжити свій рід...
                   В ім'я кохання
Ми поклялись тоді, що і самі
Усім пожертвуєм заради тої цілі.
А я й забув... Галинка,бачиш, - ні,
І доказала це усім на  ділі."

Він знов зітхнув і зрадлива сльоза
Відкрила щось таке гірке, тривожне.
Степан устав й в кутку, при образах,
Продовжив оповідь так тихо,як лиш можна:

"Вчителювали. Зразу я один-
Галина вчилась ще оці два роки .
Завели діток: донька, затим син,
І все було в них ніби добре, доки...
Враз не розпалась та система вмить,
Все рухнуло, пішло кудись в підпілля.
Одразу ціни знялись - не спинить,
Пропала мрія - темне безгрошів'я.
Я духом впав і зовсім якось зник,
Почав вже й потихеньку випивати.
Галинка ж працювала кожну мить
У школі, на базарах - все до хати,
Щоби дітей ростити, так, як всі,
Щоби вони нужди не відчували.
Крутилася, мов білка в колесі -
Діти росли і нами не стидались.

Ось вже й великі - а грошей нема,
Та захотіли в інститутах вчиться.
Галина десь розвідала сама
Й мені сказала: "Їдем за границю!"
Поїхали обоє, хоч і я
Не дуже так щоби хотів, напевне,
Та Галя настояла й не дарма.
Попали ми спочатку у Падерно,
(Це Португалія, якщо не знає хтось).
Робили на цегельному заводі,
Квартирку винаймали собі вдвох,
Та працювали й висилали гроші.
Але біда прийшла до нас й сюди -
Завод закрили, криза накотилась.
Я зовсім духом впав, запив з біди -
Галинка ж в Албуфейрі опинилась.
Вона десь влаштувалась у сім'ї,
Казала - доглядала там дитину,
А я поник, не слухав її ,ні!
Пустив життя на самотік невпинний -
Я пив і пив, все більше, все частіш,
Тинявся вечорами вулицями,
Знайшов там пиво недопите, там - пиріг.
І пив, мов худобина, до нестями.
Галина приїжджала в вихідні.
Спочатку плакала, просила зупинитись,
Та я, поганець, не послухав, ні!
Й вона забралась в Албуфейру жити.
Якось там був і бачив її там -
Стояла в "ЛІДЛ"і із тобою Галя..."

Степан замовк, Антоніо мовчав.
І тишина знов сутінки лякає.
За мить продовжив:

            "Зрозумів тоді,
Що втратив я її, обідивсь.
Рішив: додому їду, до сім'ї,
До сина й доньки, батько ж, ніби.
Поїхав в Порто, місяць працював,
Щось заробив, лиш на квиток і їжу,
І от приїхав. Що я тут застав,
Коли побачив - серце ножі ріжуть!
Коли угледів, як діти живуть -
То зрозумів, що все життя на вітер.
Та краще би мені там так і буть,
Та пити й здохнуть десь у підворітні!
Дочка - путана, водить байстрюків,
Син - наркоман, обпоєний дурманом.
Хотів їм надавати тлумаків,
Та сам лише дістав по пиці п'яній.
Сусіди говорили, ніби десь
Із місяць тому, може трохи більше,
То приїжджала Галя, Боже весь!
Придумай сам, як можеш, щось страшніше!
Як метушилась, побивалась тут,
Як плакала безсонними ночами,
Дітей просила - думала піймуть,
І голосила, бідна, до нестями.
П'ять років ми закреслили з життя,
Щоби для них десь пристарать копійку -
А вони, бач, втопили почуття...
Що ви зробили? Романе! Софійко!
Та я - то я, не вартий добрих слів,
А ваша мати, як та риба славна,
Усе для вас! Себе загнала в гріб,
А вам і байдуже! Хіба то, діти, гарно?
Ні, ви не ті малята із ікри,
А ви піранії жорстокі і холодні!
Ви з'їли маму! Як же ви могли?
Як вам не стидно бути тут сьогодні?"


   ІІ
 
Степан замовк... Надовго. Занімів,
Лиш біль у серці різав його груди.
Піднявсь Антоніо, ось голову підвів
І мовив португальською в нікуди.
Тоді замовк, поморщив враз чоло,
Й хоча погано, став по-українськи :
     
"Дочка у мене була... Що з того?
Тепер нема... І вже не буде більше...
Померла. Ось недавно поховав
Єдину втіху... А от зараз - Галя.
Для донечки її я відшукав,
Бо була хвора. О,моя Сузанна!
Вона з дитинства захворіла так,
Слабенька тілом, за життя хапалась.
Дружина не змогла знести ніяк-
Втекла десь, може з горя заховалась.
А я Сузанною лиш тільки жив,
Віддав себе всього роботі ревно.
Усе для неї - кращих лікарів
Зізвав додому, та, мабуть, даремно.
Галинку по об'яві я зустрів -
Потрібно було няню для дитини.
Зустрів, побачив й зразу зрозумів
Яке там серце б'ється всередині.
Вона Сузанні матірю була,
Цих кілька літ була як справжня мати.
Усе віддала, та навіть вона
Хворобу не змогла страшну здолати.
Вмирала доця в мене на руках
І в Галі, що душею з нею злилась.
А потім... Одинокість, втрати страх
Та ще і Галя десь раптово ділась.
За кілька літ, коли вона була,
Я звик до мови її чарівної,
Я вчив її, питав в Галі слова,
Щоби сказати їй важливе слово.
Бо полюбив її - таку живу,
Таку дбайливу, ніжну і сердечну,
Не розумів, що цим її я вб'ю,
Не знав, що їй це зовсім не доречно...

Вона прийшла, якась тривожна вся.
Великі очі аж від від сліз опухли,
Сказала: "В Україні була я",
Й заплакала так жалібно і тужно.
Я заспокоїти її хотів,
Не знаю нащо, притягнув до себе,
Поцілував. Вона підняла зір
І так тужливо мовила: "Не треба".
Та не послухав - волю дав рукам,
А Галя раптом вирвалась й побігла.
І більше вже не бачив її сам,
Хіба отут"...
 
  - Сльоза по щоках збігла -

"На другий день поліція прийшла.
Питали вперто, заглядали в очі
Й від них я взнав. Ця вістка потрясла -
Галинка утопилась тої ночі.
Лиш написала "Людоньки, простіть"
Й на пристані засунула під камінь.
"У смерті лиш нікого не виніть.
Мене нема, бо жертва я піраній."
І от я перед вами.Так, це я
Штовхнув її в цю прірву, був останній..."

- Сказав,заплакав -

     "А її нема...
І винні всі! Бо всі ми є піраньї!
Ми з'їли її волю, її плоть,
Не зупинились, як вона просила!
То хто ж ми є? Нехай розсудить Бог,
Той Бог, що Галя так його любила."

Замовк, прислухався.Там, біля стіни
Стояв Роман з Софійкою, ридали,
В кутку Степан упав під образи,
Хрестивсь, моливсь і плакав в тиші зали.
А там на катофельку, у труні
Лежала Галя - мати і дружина!
І з небуття, із вічності землі,
З надією плила до доньки й сина!