У нього немає лиця.
Були оксамитові брови.
„Почвара – людина оця...”-
Пугукають жалісно сови.

У нього немає очей.
Не вимисел це, а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла.
Вона пам"ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Все б"ються:"Тікатиме риссю..."

Зі спини - кремез-лісоруб.
Розмови - про сонце і хвилі...
Подеколи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості:”Цілуй!”
Гірчили вуста у невісти...
Чи Бог всі молитви почув
Того, хто ридає безслізно?

По зливі пригадує він,
Як пахне сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – як дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї...

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей.
Обходить на пакілку глечик...

Так хочеться з нього полить
Остуди - на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя, відтяте хірургом.
Катма для нового лекал...
Весільна світлина - в намисті.

Вона залишилась - плека
До смерті єство променисте!

А я вік залюблена лиш
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш,
Що гускне, стіка на прилуки?

Що - старості палева яв?
Це бганки, залисини, плями...
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

Супружник іде в полини...
Обличчя його молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ
          розливаю
                           на плечі...








-----------------------------
історія реальна