Я космос люблю так, як ти мене, –
Так серце мені говорить, –
І батьківщину, яка не мине,
Море, гори…

Ту чайку – що наче на грудях хрест,
І вірші, і осінь, і темне пиво,
І музику квітів… і щось старе.
Таке вже старе, що знову – диво.

Грому нічного тривожний блиск –
Серйозний, як вовча лапа.
Шляху Чумацького вічний лис,
Дощ золотий на якого крапа.

Добрих і світлих люблю усіх:
Звірят, і людей, і трави,
Від вуха до вуха душевний сміх…
Дітей, забави.

Ніжних і гордих – я ттобі дам! –
Таких, як прощальна тиша.
І тих уже, тих уже, хто вже Та-ам…
І тих, хто Богу листи –
Ну тобто вірші –
Пише.

Немов по олії кола, моя
Нехай розходиться слава.
Вона ж не тільки, не тільки за ямб
І (слава Богу) не від держави...

Мов чарку із шаблі, я п’ю її,
Хоч там десь, на небі, сміються з мене.
А я відкриваю пекельні раї –
Мов на зап’ястях вени.

Смертонька прийде – закриє їх
Беззубим ротом могили.

…Чайка летить.
І нема доріг.
Чути лиш:
«Миилий! Миилий!..
Я космос люблю так, як ти мене, –
Так серце мені говорить, –
І батьківщину, яка не мине,
Море, гори…»