Поэты умирают молодыми.
А кто зажился до суровых лет,
Те вспоминают, уходя, интимы
И сердцем остаются только с теми,
Кто им светил - как будто вишни цвет.

И я живу средь шика и средь шарма
Чужих людей и скурвленных идей.
А время обрекло меня на карму,
Собор мне выбрать или же казарму,
Жаль не себя, а только тех людей.

И доля - экзотична, как колибри -
Не в каноничных строфах, не в верлибре,
А в инфернальной жизни, в суете.
Искупана она, как лотос, в Тибре,
Как тот рушник, распятый на кресте.

...Я не забуду, как меня любила
Та дивчина, и как вела из сна.
И как в окошко вишня нам светила,
И скифская прадавняя могила
Светилась, и звучала нам струна..

Такая вот поэтова дорога -
Спорышевая тропочка в садках.
И срубленная вишня-недотрога,
И доля украинская убогая,
Где мы ходили в молодых богах.
   
                      (Из Дмытра Кременя)
           


             * * *

Поети помирають молодими...
А хто зажився до суворих літ,
і перед смертю згадують інтими,
і серцем залишаються із тими,
хто ім світив, немов вишневий цвіт.

І я живу - посеред шику й шарму
чужих людей і скурвлених ідей.
Суворий час прирік мене на карму,
собор мені обрати, чи казарму,
себе не жаль, а тільки тех людей.

І доля - екзотична мов колібрі -
не в канонічних строфах і верлібрі,
а в нашім інфернальному житті.
Мов квітка лотос, скупана у Тібрі,
Немов рушник хрещатий на хресті.

...Я не забуду, як мене любила
ця дівчина, і як вела зі сну.
І як нам вишня у вікно світила,
і скіфська із трикутником могила
світилася, і я торкав струну...

Така вона, поєтова дорога,
Мов стежка споришева у садках.
І біла вишня - срубана небога,
і наша доля українська вбога,
де ми ходили в молодих богах.