Оце і буде мій відчайдушний, добре придушений ексгібіціонізм: Витягти ще рожеві, теплі легені, кинути в ноги людям, Витерти просвітлене обличчя, нарешті видихнути на повні груди, І вдихнути усе на світі. Щоб опісля упасти очима вниз, Щоб опісля вижатою від суму і глуму, знеболено сірою Повільно прийти до тями, вмоститись на підборідді міста, (бо тільки йому так беззастережно віддаються довірою) Поцілувати його у гранітні губи і перехилити із ним по двісті Змордованих і знедолених душ (навіть як точно знатимеш, що і половини не вмістиш), Двісті сирих, не ексгумованих: сотню у ліву, сотню у праву руку– І ти їх до краплі питимеш, хай і задавишся, тільки би місту ущухли муки, Воно ж лише здригатиметься у стотонному плачі: палачі ті суки… *** Згодом ти цілуватимеш вже його промерзлу грудневу землю, Хай і кляте свято сьогодні чомусь не у нього, а чомусь у тебе, Хай і банально ридатиме істеричка-земля снарядами, склом і требами На розвінчане сонце, обгоріле, осліпле, темне; На останню ніч тих двох сотень* – холодну, жаску, болючу; Розкриватиме ніч на тебе сліпуваті віконні зграйки, Пролітатимуть сиві від вітру ворони зі скорботною лайкою: "Колінкують тут, нікуди й сісти, нікуди впасти: от і ще одна плаче на кручі…" А Успенський Собор куполами хитатиме: "за своє б так не плакала…", і замовкне, засмучений. Калататимуть дзвони на крайній межі охолодження: йди, бо своїми додому не дійдеш. А пригріте місто мені тулитиметься до налитих грудей, готових давати манну: сійте ж, зійде ж… *** І я устану, перецілую у кістляві лоби по черзі усіх двохсот, перехрещу їх, почую останнє недоказане, клястимусь передати, сповідати_ мусь їм у байдужості, на гілках осики перераховувати буду власні завчасні вади, пообіцяю заново перехреститись у глибинах рідних полтавських вод, скажу, що не чекала від померлих такої геть_тутешньої натужності, перехилю на прощання майже-чорного-надто-солодкого і піду собі обережно униз, слідом за останньою чорною соткою… *** А як ішла додому під запалими очима дня, все думала_і_думала; думала про тебе: чи болить тобі, як мені, перемерзле місто-щеня? чи болить тобі, як мені, чорніюча між нами дірка? чи болить тобі, як мені, найперша сталева зірка під перебитими падолистом я-сеневими ребрами? …чи плачеш ти, як я, подзвонюючи у келихові крижинками услід воронам-воронам, що випили ліхтареві очі? чи бачиш ти, як я, зелене небо над червоними будинками? …і чи бува не сп'янію, бува не наврочу, як наступного разу одразу торкнуся не рук, а думок, і без дозволу зватиму осені? …чи не зурочу тобі голодного погляду на інших жінок, якщо ще не зовсім, або і досі ні?.. чи не заворожу ненароком зимові сни, не заплутаю їх ненароком своїм волоссям? …чи ревнуватиме мене до тебе, а тебе до мене наша спільна, нічийна і нечуйна до живого і теплого […] осінь. *** Оце і буде мій відчайдушний, болючий, скрипічний ексгібіціонізм: незбориме бажання роздерти груди і припасти до вітру розпашілим обличчям вниз; виколоти очі спогадам і дивитися як із них витікатиме зелене море; загубитись, заблукатись і довго вдивлятись у завіконний морок; надихати на небесне скло, накреслити своє місто, своє відображення у вікнах тролейбусів, свого тебе, і просто стерти. …стерти майже усе, та надлити собі, як завжди під ранок, на пам'ять про 24-те, отруєного подиху небесної ВЕС, що над трьома пагорбами і Собором, слідом за воронами так само, як і твоя тебе, кличе мене високо-високо угору… так само. там само. тим само. тільки тебе по цю, а мене – зовсім по іншу сторону […] * 200 воїнів Порфирія. мабуть. 24.11.2008. |