Почула я надвечір: камінь чорний
З могили поетеси злинув-щез...
Вже породила яв каменоломів,
Що здатні той валун пустить в розмел,
Який просякнув замогильним тліном,
Адсорбував журботу хуртовин.
Вони забули: мертвого надібок
Не гоже красти. Звістка - із "Новин".

Оторопіло барви теракоти
Мотаю пряжу. Полудень. Комфорт.
Тепер усяк, хто ближнього хоронить,
Не застрахований від поглуму заброд.
На кладовищі подих забиває
Повітря сперте і густе, як вар.
Лиш молодило безшелесне знає,
Хто камінь для роздроблення украв.
Спаплюжена учора та рослина,
Як - пам'ять про мого дитинства час.
Тоді „товаром” з карбом погребища
Ніхто не смів у скруту гендлювать.
Реляція із синього екрану -
На третю днину Великодніх свят.
„Христос воскрес!” - його вуста шептали,
А в середу з могили камінь тяг...

Спокутує злодюга татьбу ницу.
Діяння люду бачать небеса.
У перший дощ огріє блискавиця...
Свинцем на очі упаде роса.