[Ремісія] А коли розучуся холодно й слізно спати, може в тиждень піску і моря, ну от як нині, перерву після-пива-сниво на середині, і дістану із мрії дурня – мене кохати. він обтруситься, скаже: будемо разом жити. усміхнуся, зберу у жменю слова-дукати: він же дурник-із-мрії, звідки він може знати, що у плані "як-стати-парою" перше: квіти?.. а вночі він мені розкаже, обнявши серце, скільки синіх птахів повили у мене в косах теплі гнізда… і як пасують ранкові роси мені босій, коли заходжу по стегна в просо… і який з мене добрий лікар – латати душі… і чому від мого волосся так віє сливами… і чому моїй спині зовсім не личить мушля… і чому поряд мене інші стають щасливими… і яка з мене рідна подруга, добра мати… і якими медами пахнуть у мене груди… він же дурник-із-мрії, звідки він може знати, чим ночами радіють в ліжку справдешні люди? а наступної ночі, сидячи вдвох на кручі, як опустить повіки-сутінки сонце-дуче, і як небо натрусить на ніч зірок у море, він розкаже мені про Кубу сheрвону story, про величну колись Помпею – тепер – Санторін, він розкаже мені про те, як ходив між зорі, як розводив на підвіконні карпатські гори, як витоптував стежку відчаю до Гоморри, і яким він бував щасливим за мить-до-страти, як рубав на Голготі літери Т-хрести… усміхнуся. мій дурник-з-мрії не може знати, що мені тільки двадцять і нічого розповісти. про-сти [Судома перша] він простить, і для нас із літер змайструє хату, а довкола – півколо жовто-блакитним тином. і тоді я піду у поле, а він – на ринок, і відтіль принесе акваріум, повний римок, щоб слова, перетерті в тишу, туди кидати… і колись, відігрівшись в нього на грудях-латах, я складу йому вірша, він – назве його Сином… милий дурень-із-мрії… звідки він може знати, як родити дітей, і яка вона, та дитина?.. [Судома друга] а тоді… а тоді… …притисне нове загострення. я схоплюся: ах, милий! рани заквилять: осені!.. і осиплеться небо срібленим купоросом… милий спатиме. і залишитись не попросить. рідний дурень-із-мрії… як мені з ним прощатись? він же вміє так… аж до віку мене кохати... я – лишу йому всіх пташок і усенькі сливи (хай простить, що не вміла довго бути щасливою) я – лишу йому Сина, я – лишу йому серце… щоб ніколи наш Син не звідав, як я у герці, у війні-забаганці милості із жорстокістю заробила Синдром Хронічної Одинокості... і відтоді щоосені – тільки повіє вітер, і зів'януть дозрілі мрії на чорних вітах, розтікаюсь у жовтень щемом, лишаю смуги – переоране небо – синю під-сум-ріллю… …розтікаюсь, рідію, потім – вмираю з туги. і латається рване сниво моїм лю–blue… [спокій] |