Игорь Качуровский:

Могила Тодося Осьмачки,
в отличие от могил других поэтов,
предельно запущенна, вся в бурьяне.
Из письма.

Всё тот же плащ. И шляпа. Те же брови.
И лба крутого ясные черты.
Вот он - Тодось. Гортанность в каждом слове,
В изломе губ - иронии следы.
Какой-же он другой, необъяснимый!
Всё вроде так - и вроде всё не так.
Поэт, бедняк. Безумный и гонимый,
Исколесивший целый мир чудак.
Нигде не мог сыскать себе покоя.
Весь белый свет казался чёрным сном.
Теперь же, над пристанищем изгоя -
Лежит плита, покрытая вьюном.
"Никто, никто над нами не заплачет,
Когда крылами нас укроет мгла..."
А что - вьюнок? Он тоже что-то значит,
Когда толпа цветов не принесла...
Вот крест. И надпись. Просто. Тема та же -
Отворены в беспамятство врата.
И он лежит - не почитаем даже,
По существу - он так и жил всегда.


Ігор Качуровський

Могила Тодося Осьмачки,
на відміну від інших могил поетів,
цілком занедбана, збур'янена.

З листа.

Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови.
Чола ясного лінія крута.
Так, це Тодось. Гортанний виспів мови
І саркастично складені вуста.
Який же він інакший, незбагненний!
Все ніби так - і ніби все не так.
Поет, злидар. Бездомний і шаленний,
Що по світах бродив, як вовкулак.
І не було ніде йому спокою.
Весь білий світ здавався чорним сном.
І ось тепер - цей камінь над тобою,
Над гробівцем порослим бур'яном.
"Ніхто, ніхто не буде нас жаліти,
Коли крилом війне над нами тьма..."
Ну що ж, бур'ян. Він теж - нем овби квіти,
Коли нічого іншого нема...
Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми,
Ця вічна пам'ять - брама в забуття.
А він лежить - самотній і окремий,
Цілком такий, як був і за життя.