| *** Світанок неначе торкався готельних стін.
 Упав у її волосся з потребою заблукати.
 Дитинко, ніколи не  пізно сказати «стій!»,
 спалити цю гру, зупинити гарячі карти.
 Вона ще дрімала. І стрази її рушників,
 і мислі, обшиті хутром, і простирадла,
 різні, невинні…Слухала, як шепотів,
 очі пальцями розтирала.
 І доки ще спала роздерта на клапті земля,
 доки скупеньке світло плавало коридорами,
 він кістку зростив у горлі ніжнішу за немовля.
 Так і пішов, лишивши нелюблену тінь, поля незорані.
 Кому заповісти вологу тривожність рук?
 Кому віддавати набутий досвід затак?
 Згорнуто бізнес, і Бог, як хірург
 ворожить йому на долоні розквітлий Ірак.
 Дитинка проснеться, доп’є гранатовий сік,
 піде в гуртожиток, ігноруючи домисли й пари.
 Таке с нього серце: так просто, взяв і відсік,
 простіше за епіляцію чи ще якусь кару.
 Дитинка жила: крізь хронічні затримки, замкнутий біль,
 бакалявр, конференції, злами, дипломи.
 Собою пишалась. Брехала сама собі,
 на дечому ставлячи крапку (а часом і пломбу)…
 …Та іноді – наче скабка – « А раптом він…»,
 отак серед ночі – непрохано, несподівано…
 І місяць обом виринав молодий, як дельфін,
 і міна в автівці гніздилась під теплим сидінням.
 …Густа шоколадна темінь м’яко ішла на спад.
 Вона палила щоденник, закреслювала гулянки,
 ридала, щедро і юно, як виноград,
 коли його тінь розліталась на пил і уламки.
 «Пішов! – кричала, - мать його так, пішов!»,
 а він ще не відав, для кого чорніє ніша.
 Слухав, як тілом крокує незграбний шов.
 Чим далі – кроки ставали тихіші.
 27.02.2009
 
 
 |