|     Весталок, жриць храму богині родинного вогнища Вести  в Римі, за порушення обітниці хоронили заживо.
 Жрицями ставали дівчатка із заможних родин у віці 7-9 років.
 Строк служби вимірювався трьома десятиліттями...
 
 
 1
 
 В сімнадцять літ погасну - смолоскипом...
 Сухі вуста…Жива, тремка - в землі.
 Кохання -  смертний гріх. Звільни дожити
 В очей сапфір залюблену. Гріхів
 Я не надбала більше… Де ж ти, Весто?!
 За пристрасть я похована живцем!
 В скелет огидний перейду... Ця скеля
 Від смерті ні на йоту не зросте...
 
 2
 
 Німа богине, що могла я знати
 Про ціну зречень - в сім неповних літ?
 Обітницю дала чи лжеприсягу?..
 Ніхто не відкопає - із рідні...
 Страх пригасає... Палахтить зневіра.
 Ти не почуєш, Весто, каяття!
 Ти - лише привид... Храм твій - на узгір’ї...
 Табу - на волю... Жриця? Ні, раба...
 Третину строку я – весталка смугла -
 В жертовну піч поклала... Зжер вогонь!
 Клював жар–півень, мов зернята, юність...
 А лінія жаги текла з долонь,
 Молила:” Йди, за це не буде згуби,
 На Палатіну велелюдний схил -
 Його спіткаєш, упізнаєш... Любчик -
 У шатах Ареса..."
 Ти, Весто, лише...дим.
 
 
 3
 
 Флер споминів плету. Зів"яли крила.
 Літ скарб – у вузлику. Чадить свіча...
 Безтрепетно зійшла у склеп-могилу...
 Якби ж отак зуміла зустрічать
 Коханого в супокої алеї,
 Він звив одрину з кипарису віт...
 Почуй, о Весто, мову неєлейну:
 Не жар твій любий – парадизки цвіт,
 Що кружеляв і... холодив долоні -
 Обпечені... тлумив і страх, і щем.
 Мій лицар... присягався край колони,
 Що саван-млу... за ніч... по...рве... ме...чем.
 
 |