| 1 
 Осінні зорі, ніби іскри,
 Роздмухує спізнілий вітер,
 А місяць  жовті зуби вишкірив
 І заховавсь за віти.
 
 Дарма. Від мене не сховаєшся,
 Мій ласий лисий баламуте!
 Пора спочить, пора покаятись, -
 Вже зір твій мутен.
 
 Бо ж це не травень, не побачення,
 Це – жовтень. Потім – листопад.
 Зима по листю літ затрачених
 Стопою тяжкою ступа.
 
 2
 
 Вже не ремствую і не благаю –
 Цур і пек йому, щастю землі!
 Ось іду серед жовтого гаю,
 Вже в останнім осіннім теплі.
 
 Яра позолоть злотом зеленим
 Пов’їдалась в жовтневу іржу.
 Нащо ж ще якісь людські імена
 В теплій тиші душі бережу?
 
 Все забути. Згубити, мов листя.
 Кинуть все, ніби камінь на дно.
 Залишу вже і ласку, і злість я,
 Бо весна відпалала давно.
 
 …Дзеркалами замріялись води.
 Кришталева, воздушна синь…
 Серце бідне, ні волі, ні вроди,
 Ні юнацтва, ні мрій не проси!
 
 3
 Беріг, беріг тебе, як скарб,
 І раптом травень – листопадом.
 Любуйсь в пожежі п’яних фарб,
 Дивись, як жовте листя пада,
 Як спокоєм завмерла синь
 У золототканій папіломі,
 Як дихає безкрай краси
 І як життя зітха на зломі.
 
 Буяв, палав, сталив свій стиль,
 Ще вчора крильми плескав геній, -
 Сьогодні схлипують легені,
 Колючий скорчується біль.
 Сьогодні – зимове пальто,
 Самотність,  тиша, спокій, вечір,
 Та спогади – вогнем із печі…
 А поза тим – ніщо й ніхто.
 
 |