| 1 
 Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять
 Божевільних думок від вогню не хоронить,
 І вони закипають, іскряться снопами,
 Щоб пізніше застигнуть сріблом на скронях.
 Тільки вранці, як вітер полоще
 Звислі руки дерев і пропалені чола, –
 Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
 І виходжу у світ – з синім небом довкола.
 
 2
 
 Сірий натовп, похмурий натовп,
 І не очі, а темна муть.
 Хтось зігнувся – камінь підняти,
 Хтось зірвався – мене штовхнуть.
 А один сковзнув по асфальті
 І в лице мені засвистав.
 Вчора він цілував мої пальці,
 А хотів цілувати уста.
 Сміх жіночий злорадо тріснув
 І у горлі здушив мій клич.
 Як же душно і як же тісно
 В олив’яних кліщах облич!
 Підгинаються, в’язнуть ноги…
 Очі п’ють безпросвітну тьму…
 Мить одна – і безсилий стогін
 Розколише застиглу муть.
 
 3
 
 Мужні пальці торкнулись рук,
 Хиже серце забилось поруч.
 Знову тіло – напнутий лук,
 Гостра радість – стрілою вгору.
 Відсахнулась на мить юрба,
 Покотилось по ній потоком:
 Не чіпати лише раба,
 А такого – цілити в око!
 
 На чолі твоїм темний знак,
 Кров червона тече струмками,
 Та тепер я за двох міцна
 І за двох піднімаю камінь.
 
 Не загинеш! За муром день
 Ллється з неба вином гарячим
 І життя не стоїть, а йде
 З гострим сміхом і гострим плачем.
 
 Олив’яне лице юрби
 Згине в сонці і блискавицях –
 Тільки вітер нас буде бить
 По звитяжних, щасливих лицях.
 
 |