В дивочних марень росяний бутон
Зайшов не крас, якого несказанно,
До божевілля в юності кохала,
А хлопчик із дитинства – друг Антон.
Братання  до жаги не доросло.
Ми з ним полями влітку чеберли,
Метеликів ловили, ґвалт здіймали…
І ось Антон прийшов – у літній сон.

Тепер він чолов’яга діловий:
За містом - тік, ставочок і парцела.
Він сіє,
         жне,
                мурує,
                          платить,
                                       меле…
Світлину простягав: ”Ось доня й син…”-
На торжищі стрічались ми торік.
У сон
         рудий кумпан
                               лящем постукав...
Співав сонет про нерозквітлу любість,
Про фатум нерозбірливо ніч плів…

Якби сльозою свічки не залляв,
Сум’яття запалало б  на папері,
У пломені згоріли б ветхі двері,
Якими у світання друг тікав!

Призначити побачення устиг,
Та поспіхом обрав химерну дату:
Приїде крез у день сонцестояння.
Пообіцяв дістати... вісім крил.

За них віддасть Антон і тік, і став...
Друг – чоловік спокушений, відчайний.
Він змінить плин буття, якщо запрагне!

Чи хочу зламу я - друг не спитав...