1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді!
Плекаю... Захищала від наруг.
Ще не кохав, ще п"єш літеплу воду.

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості - безмір лиха...
                                      Посвіталось...
Був Тамерлан. Мав доньку Кесене.
У воїна красуня закохалась,
Втекли у ніч....
                      О, як той вершник гнав...
Заплющу очі - миготять копита...

Непогамована шальга - страшна:
В ній Тамерлан гримів:"Обох - убити!".

2

Серед боліт є дивний мавзолей:
Почуєш там алюр, дівочий стогін...
Спить в башті норовлива Кесене,
Охороняють спокій мужні вої.

В печалі був могутній Тамерлан.
Шальга підхмарна й доню умертвила,
І воїнів - у причет.
                           Злість - бур"ян.
Тратуй шальгу, не дай рости їй, сину!

Той мавзолей у сниві бовванів:
Нагадував і меч, і... чорну свічку...
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі.



*- незворушний спокій, що межує з байдужістю.