Релігійно люблю батьківщину свою окаянну.
Хай втікає (чи тіка?), як серце, годинник сумний.
Вишня світом (чи цвітом?) моїм закрутила,
Як білим повстанням.
Закрутила і вмерла – мов хтось не вернувся з війни.

Найсвятіше зосталося поза піснями моїми,
Поза тими вітрами, що я рахував уві снах.
А найглибше любивсь не модерн,
А чомусь історичні руїни, –
І дерева на них, що цвітуть,
Коли прийде весна.

Хтось мене перегнав.
Хтось із мене сміявся, небоги,
Доки в ирій пташки через жили летіли мої.
Під Чумацьким лягали шліфовані серцем дороги.
Так з піснями вночі
Свою зірку кують солов’ї.

Брудершафт не люблю –
Бо не хочу так випить цикуту.
Істин теж не люблю,
Бо дуріють, пізнавши й одну.
Так – лечу та й лечу до Осі,
До галери (холєра!) прикутий,
То по колу лечу…
Та частіше лечу в глибину.

Може, хтось пригадає колись цю поранену душу,
Що урановим ядрам присниться і сивим волхвам…

Ми виходимо з тіл, наче з древнього моря на сушу.
Все одно батьківщинно.
І тут батьківщинно.
І Там…