От жизни ему – прошлогоднего снега…
Довольно.
Устал: с корабля – на бал.
Он сам себе море, и горы, и небо.
Любил. Воевал. Колдовал.

Обветренный мачо – докурит сигару.
На прощу пойдет в уцелевший храм.
У стареньких дев в Интернете – угары:
«Ах, этот таинственный шрам!»

Щетина двухдневная, маска степного…
Был друг.. Чуть постарше…
Бог весть… Убит.
Планеты житейской – так мизерно много.
От сплетни – до сплетни: транзит.

Дня два, как он ходит буддийским монахом –
Салонным разбойником налегке…
В плаще. Оголенный, как провод, однако.
Текила, «горилка», саке…

Теперь – без него: бунты, банты, банды…
Звезду проведет свою – до крыльца.
Как он, одинок этот Кто-то... В набат бьют…
Начало начнется с конца.



ВІН

Від цього життя йому більше нічого не треба –
Ні слави, ні грошей...
Достатньо усього.
Наджив.
Він сам собі море і гори, і небо.
Любив. Воював. Ворожив.

Обвітрений мачо – досмалить товсту сигарету
Й не піде молитись чужим нерозп’ятим богам.
Стареньким дівчаткам, залежненьким від Інтернету,
Світитиме ловко його нерозгаданий шрам.

Дводенна неголеність, маска вечірнього степу.
Був друг... трохи старший...
Убитий десь там, в Сомалі...
Смішні і байдужі амбітні житейські вертепи
І поглядів кулі для серця його замалі.

Щось є від монаха буддистського в ньому з учора.
Всього намішалось: мамайське, салонне, терпке...
Цей внутрішній спокій, невидима оку безкорість,
Текіла, горілка, саке...

Нехай вже без нього бунтують, бандують, бинтують.
Візьме свою зірку – і ніжно піде до воріт.

Хто сам своїм цвітом і світом, і світлом керує,
Той сам розбереться з таким же самотнім вгорі…