У рушник загорнувшись, немов туніку,
зверху ніби мислітель, а нижче – фавн,
декламатор «Вергілія» просить ріки
повернути русла і стекти од віку,
щоб видохся моря глухий орган.

Як найвище щастя: гризу оплаток
цього дикого часу, де бозна де,
обійнявши тебе, наче жид – достаток,
сам не знаю хто, але – твій початок,
розглядаю прийдешнє, котре гряде.

В цьому є класицизм – накликати небо
бути свідком розвалу держави, міст,
коли клямні епеї, роззувши кеди
і бійцівські ремені, беруть штахети
приладнати до зради конячий хвіст.

Вже не вірю богам, але вірю в Бога.
І мені «до сандалій», як Гермесу страх,
що Афіна – фригідна, в Ареса роги
сягнули потоків, де миє ноги
вічно юна Харита – твоя сестра.

Як найвищу любов, як любив столицю, –
презацного тіла обійнявши стан,
цілувати перса і твої сідниці
захопивши в долоні – ввігнати крицю
затвердлу у тебе, немов таран,

аби море сказилось! Та є – курети,
най рятують від хроносу двох царів,
як колись малого, бо нас – не зжерти!
Я волів би від тебе зазнати смерти,
ніж вклонитись урану, чий атом – гнів.

Твої руки розкриті – нага і проста;
смієшся так дзвінко, що голос – час!
Але час – окрутний: біліють кості,
що війни імперії ними мостять,
як постіль, царице, твою для нас.

І це – твій Карфаген; за вікном світає,
колісниці трамваїв до шахтних стін
підвозять рабів; життя минає…
Втім, закохана жінка коли кохає, –
міста набувають ціни руїн

або – дієслів у піснях аеда.
Хоч аеди – сліпці, коли гнів богів
сипле попелом голову густиною меду, –
голос вічних буколік рятує Лету
від повсталих титанів чи пак чортів.

Як найперше яйце не пригріла квочка,
наша доля не прийшле, а те, що – є!
Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку…
Бо зла Юнона, суча дочка…
Бо соловейко не дає…

Бо майбутнє – найшвидше зрізає відстань
у минуле, що зроджене із вагін.
Ти прогнулася, жоно, як сіамська киця…
І гряде Колізею гігантська піцца,
Рим лапшою звисає з протрухлих стін.