Ризикни обпектися, торкнувшись чола. Відсмикнувши раптово руку, цей пейзаж дозбирай, наче крихти (зола!), дай птахам у дорогу води, для крила. Пригадай, що колись ти у мене була і закутайся тихо в розлуку. Перелітні птахи покидають міста, замикаючи жовтень у ночі. Риби плещуть на дні: що птахам висота, що ріка висихає, гризе самота, самогубця злітає у небо з моста. Ці часи нас замочать. Можу тихо живти, снами бачити ліс, знову бахуром тирити груші. Але час обирає курвів та гульвіс, їм вигукує "браво" і кличе "на біс". Мій Господь зазирає з господніх куліс і витрушує душу. Бачу власний театр – цвілий пафос тих роль; я ненавиджу зіграні п’єси. Стільки крові розпито із келихів доль... Кислота сивини: не спасе алкоголь. Себе бачу згори, словом, – голий король. Під крилом стюардеси долетіти б на старість в осінній курорт біля моря. Гурзуф або Ялта. Білий лайнер велично заходить у порт, тягнуть линви надривом гортаней, аорт. І студентку чекає за тиждень аборт від матроса-прибалта. Ти ввімкни телевізор, кіно про тварин; про загиблих під бампером фури в історичній частині, де клоун один балотується в мери, хоч з виду кретин і верзе про здобутки сектантських меншин в українську культуру. «Я би трахнув Бандеру...», великих нагнув, - екс-міністр дошуковував зиску*. Ех! – воскрес би Тарас на годину одну з-понад Канева гнати хазарську жидву з планокурами. Та за княжну Рєпніну, Бузині надавав би по писку. Пам’ятаю, маленьким: вечеря, Різдво, смак куті, тепла піч і вертепи: я вкидаю копійку в капшук, аби зло нам оселю шляхами всіма обійшло. Так і вийшло: те бидло в столицю пішло, впхавши роги у білі манжети. І мичать, і мурчать, тупотять, наче слон; на майданах викручують дулю. Відмирає людей сорок п’ятий мільйон, у Верховній, хоч плюй, кожен перший – гандон. Вже не знаю де ангел гніздиться... Пардон, над гніздом цим – літає зозуля. З віком час перетне мої сни, календар. Із травневих депресій – осінні. Доки чую дощі на обличчі – це дар. Часом блимне блондинка діоптрієм фар, часом хочеться гепнути з танку в радар на кордоні Росії. Та не гоже палити мости і любов. Чи вина, що бісівське насіння, котре час перетре, – і очиститься кров. На погостах – єдиний кадастр підошов. Замовкаю, бо поряд Архангел пройшов дозбирати каміння. * – «Я міг би «трахнути» Бандеру Щербицьким, але не зробив цього, бо Щербицький – фігура з минулого…» – з цього зізнання почав виголошувати тост на фуршеті після фіналу «Великих Українців» екс–віце–прем'єр з гуманітарної політики Дмитро Табачник. |