/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті:
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб о_пів_на_розвидниться вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо
натхнення,
мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним...

Ця пісенна  країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
і ділити між нами цей тлінний запах,
чи чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.                                                  

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.