Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно –
Вогниста шибка. Місто.
                                Трепет.
                                       Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч
І в просторі – вляглися щільно поруч
Світла і тіні, як життя і смерть.

Базар пустіє. Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...

Якої ж крові, віри і доби
Оця земля, що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...

Окраденість – до коренів волось.
Та птах безсмертя розправляє пір’я.
Півмертвість. Бездиханність.
                                      Але ж – ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось
Дахами всіяне невзискане безмір’я.