Прогресу згущується відчай,
Та, невід’ємні ні на мить,
Вселенські йдуть за ним узбіччя,
Часів, світів, сердець узбіччя,
Як тінь від потяга, що мчить.
В шорсткі облуплені площини
Жінки навічно і мужчини
Вжились, вплелись. Чомусь... чогось...
Пустивши зморшки, піт і татуї
По долях, кладки кострубатої,
Йдучи життя, що не збулось.

І не змінить країну цю —
Задвірки з тайною мінєту,
Де надписи «Прохода нєту!»
Привіти Лєні й Горобцю,
Де часто пруха йде поету
І тріщина йде по торцю.

Нема проходу, ані виходу,
Світ кришиться дрібними крихтами,
Зневір густішає туман...
Доби задушливе безчасся
І світу вогке непролаззя,
Й душі людської глухомань.

А розлюбить — немає способу
Занепад в теплих цятках вересня,
Із будкою "Прийом склопосуду"
Й на пальцях колотими перснями.
Сталеві дні, як оселедці,
У безвість мчать собі і мчать.
Та диха Марґінес Вселенський
(чи пролетарський? чи селянський?)
і мої нерви т а м  блищать.