Вже тіні синьої води
Лягли до стін, ажурно виті.
Вже вересневої різьби
Хрусткі узори на блакиті.

Прощально, марний світ не лаючи,
В передчутті різдвяних звізд
Світла перебирають клавіші
Одного з двох найкращих міст.
Собори тануть в голубе,
А я іду, іду по Києву,
Щоб взять і — вишептать тебе,
У чорнім хаосі покинуту.
Лушпиння звуків… «...как же...» «...што ви…»
Шептання бруків, брови Штоня,
Тепло і таїна панчіх.
Тонких облич тонкі рум’яна
Несуть бульвари і майдани,
Й хоругви довгих теплих ніг.
Та що мені? Дожить до півночі,
Коли слова летять опришками —
Сідай собі на голос півнячий,
Лети над шпилями паризькими,
Над кобеляцькою капустою,
Над розпачем і Римом над...
Ростить за пагорбами глузду
Свій небувалий гетьманат...
Отак — без нагляду, без догляду
Блукаю й жду, що буде далі.
Черкаюсь поглядом об погляди,
Сную між арок і порталів.
І знаю — вересень. Ага...
Та шия юністю обвита.
І степ надій росте й ляга
Під серця під нічні копита.