Се була Україна… Не бачиш?
Причепурена, ніби на сповідь.
Коромисло хитнулось незряче,
Перекинувши зливи на повінь.

Се була Україна… Не чуєш?
Проводжала на гірші із воєн
Кревні гени юнацьких відчужень
(Щоби потім сказали: “За волю!”).

Се була Україна… Торкнися
Хижих пазурів голодомору,
Що, як злодії, крались в комору,
Щоб одняти своєї ж пшениці!

Се була Україна… Ви разом!
Лейбл воль як оранжеву даність
Вишивали на джинсах майдану,
Виливаючи давню відразу.

Се була Україна… Дивися!
В кабаках, по розпутних перонах,
Валунами в імперських коронах,
Електричним гудінням у висях.

Се була Україна… І кличе –
Ледве чутно, як гордий каліка, –
Вічний корінь амбіцій безликих:
Жодна крона такому не личить!

Я і є Україна.
...Одначе,
Ти сповідуй,
Хоч я без косинки.
Ти – священик!
Я – жінка.
А значить:

“Я тебе проводжатиму, синку!”
                              31 серпня 2008 р.