Олексій ТОРХОВ
СЬ
...сь, ты вся – поцелуй на морозе!..
В. Хлєбніков
Волоком у твій “веллком”.
Ти вся – цілунок на дроті.
Прокушеним язиком
Німує ім’я у роті.
Шкіра сповзла в сувій,
Шиється шия жива.
А за лаштунками вій
Душі промайне лиштва.
Тиснучи зір назад,
Переступити край...
...
На Брамі у райський “©АД”
Диявольський копірайт.
МЕНІ Б СТАТИ КОНЕМ
(Монолог поета, що став на шлях лікування)
Мені б стати конем при семи педалях
(споКОНвічно –
то не “сім мішків гречаної вовни”).
Словом би розтлумаченим осісти в Даля,
а не ближче до ночі (в якоїсь!) куряви повної.
Мені б у метелики при твоїй іКОНІ,
щоб свіча палала святим багаттям.
Козирнути плацкартою у нічному вагоні,
не склепивши повік піднебесною гаттю.
Буть конем – не шкапою! – оце мені би...
Копирсать копитом в світі й позасвітті!
Та не зіркою – діркою в латанім неба німбі,
а повітрям гривасто вплестись у вітер.
Поза межі. Чвалом. Неба замало!
Аж до піни вроздрай. За лапки й полички...
У відділенні нашім всуціль – коновали.
Їм коня, мабуть, лікувати звично?!
Мені б стати конем у пальті “від Армані”!
І до ЛИХА З РОЗподіУМУ наіржатись.
Без підків босоніж блукати в тумані,
між кульбабок накульгувати... Не наражатись...
Любо... І тансцендентно! Лепо!..
Як серпом по ямбу – геть із формату!
З віршів, де молитви у бездушнім склепі –
вуха Господа в’януть з волання (матом!)...
Отака в душі затурканій дурка.
Не дає заснути, плющить, наче доза.
Якби став конем, я б, як Сивко-Бурко,
Я б тебе умчав з оддзеркалень прози.
Повз літа проминальні в гарбузовій кареті...
І домчав би. До сенсу. Чи аж до втілення.
...Ну, гаразд. Мені час –
там компот “на третє”
і вівсяне печиво – чи й ти не хотіла би?..
ОКІЛЬЦЬОВАНЕ
“Пушкінському кільцю”
Колись-таки потяг замкне кільце,
Себе уявивши рікою,
Зібгає час і моє лице
І вирве мене чекою.
Заб’юсь у порожніх грудях доби
Всесвітнім воланням “ні!”
Спробую в річку ввійти, аби
Квиток не змок у багні.
По колу вирушу, де провідник –
Підпилий гер Геракліт.
Де полустанками тануть дні.
Де не “Стоп-кран”, а “Delete”.
Птахів не слід розбавляти свинцем.
Кисіль в сьомих водах – сель.
... Колись мій потяг замкне кільце,
Виродившись у карусель.
ПРО ПРИМАТ БІЛОГО ВІРША
Ніч. Зірки сліз не витерли.
Збудився. Сни – нанівець.
Вийшов. Промацав повітря.
Свинець!
Тверде, як подушка в мачухи.
Жалке, мов комар.
Мішенню аж спину сіпне.
Бог,
вдихнувши запалене не-
бо
з кавалками хмар,
видихає причаєні вірші...
Прозорі начебто,
віриш?
І
первородними хрестиками
вишиває по небу в самозабутті...
Може, вдає сліпого?
Напомацки.
Вірші білі-білі – так снігу йти
у біль фантомний без компаса,
де площа – біла імла...
Спочатку, звісно, бу(я)ло – Слово.
Рима – потому була.
МОЯ НАРЕЧЕНА В ЧОРНИХ РУКАВИЧКАХ
Маркові Шагалу –
космосу і людині
у чорних рукавичках моя наречена...
серпанок над чолом...
човном...
на чорному – злото свячене...
щоб метал не торкався тіла...
на обручці кривуля експромт...
це наша любов блискавиця зміючка
свашка...
вигрівається в полум’ї наших очей...
виглядає звідти ку-ку!рудзяним черевом...
на!дкуси наважся...
слабо ачей...
не бійсь забруднитися в білому...
моя наречена у чорнім по лікоть...
у білім на виріст...
можна порпатись в хмарних перлинках...
у блуді блукати та так і не на...
мацати тіла...
я був їй по пояс...
потому впоравсь...
а тоді непомітно виріс...
а вона...
знову кличе знічев’я...
замаститися її білим...
моя наречена чорним пестить...
доторк чужий прохолодної шкіри...
дехто звав її євою...
я в ім’я це вірив...
уві сні хто спасеться...
в маренні на погибель...
а він звав її беллою...
двадцятидволітній шагал...
колись колисав мольбертом...
няньчив образ...
в народинах усмішки гибів...
ймення белла...
хай очорнений світ інтиму...
зумів промахнутися...
впасти мимо...
і...
в білім зашпортатися кубельнім...
от і мене так збуджує будить...
на полотні непросохлім черню...
життя мого наречена...
рукавичками чорних буднів...
22 ЧЕРВНЯ. БЕРЕГ РІКИ СТІКС
обмиваючи ноги в сивій росі...
ну і сон же кобили рябої!..
босонога...
юна...
при довгій косі...
крокувала полем “іще не бою”...
однокласниця...
наречена...
жона...
у прицілах бачили – ні, відчували...
у біноклі оголена...
звабна...
іще жива...
ворушила губами...
співала...
ахне небо...
кулі почнуть круговерть...
у квача ганяти щосили...
...і чекаючи бою йшла юнка смерть...
на вінок ромашки косила...
ВІЙНА
осінь древ генеалогічних СМЕРШу...
гілля голе в агонії диригує...
дригає... реагує...
під час “Ч”... у!
ми в потрібний час у потрібній місії...
вмерши...
місивом...
чутно як “до” нашої ери...
плач яро...
плач яро славно...
плач яру бабиного...
листя на бруствери... клаВіри...
застить приціл Його...
застить очі...
от... р(у)ота...
ніхто не проти...
ніхто не хоче...
ні кроку назад...
ніхто не за...
бути й...
брутальне побуту брутто...
ЕКЛЕКТИКА
Я вправляюсь в еклектиці
клітинок поплутаних...
Новорічних сніжинок скелетики
у засліплім літі ліліпутами
проступають сонмом пушинок,
розлітаючись безпосередньо
на рахунок “три” (більш немає)...
Я – кульбаба,
що посивіла ізсередини...
Ну, а ти – Дівча, що дрімає
На сімох перинах з олжинок,
у жінці з твоїм іменням
(як в полоні).
Так заснула б назавше,
під щоку підклавши
долоню...
Тобі б тільки спати...
Може,
втомлена від народження
(чи не привід не згадувати про мене)...
Та горошинка симпатії
до моєї особи
крізь перини коле,
наче дрібка на рані – солі,
змушує кліпати очима сонними,
простирадла нівечити
уві сні...
Па-ле-ні-ючи
за межею пристойності.
Намріявши мене в собі...
НА ВІВТАРІ СИВИН
Жни мене. Залишай у снопах
між остиглих крижинок-хвилин.
Заціловано. Голо.
Волосинку вклади на вівтар сивин.
З головою пірни у мій аж пах...
не небом новітній голос:
“кожен подих твій важу своїм
як сніданок як чай холону
полоненим – з плечей погони
як зірка що приземлень просила
випромінювать радо бо вже несила
над вівтарем сивин...”
Стогонами обвигукуй громи,
“Отче на!” – вівтарів луна...
Поцілунками втомлено прохроми.
Знесилена, ба ні – знеструмлена...
“...три дев’ятки – число чоловіка
дев’ятсот дев’яносто дев’ять ночей
цілувати хочу по вінця повіки...
розчахнутих в мене очей...”
СІЯЧ ПТАХІВ
Робота не згірш, ніж в будь-кого –
Жбурляння угору птахів.
Щоб хмари в екстазі зривало з дахів!
І небо щоб черкали – кола!
Сіяв жменями співу насіння –
Зграї билися в неба глазур.
З пір’я – в урвища амбразур –
До тебе підносячи голосіння.
Крила збивали голубих шибок шпінгалети,
Рвали струнні жили в зеніті...
Зате ті, хто спомігсь вкорінитись –
Зійшли. Заврунені злетом.
ЛІТНІЙ ЗІТРИПТИХ
1. ЛІЛОВО
Червень ливсь. Позначали його лілово,
тлом ліловим була Ліліт.
Були б слова – приладнав би слово.
Лі... так – лиш ім’я болить.
2. ПУРПУРОВО
Липня пурпуританські лади
не дозволяють кидати дні повз урни.
Граємо себе в пурпурових ролях...
...
Знаєш, я невимовно радий,
що й ти така ж некультурна –
вся на шарнірах лютневих ляд...
3. ФІОЛЕТОВО
Сутеніє. Поміж серпантерою й вовком
стиль серпня відгонить все більш фіолетом,
застигаючи на спаді осколком,
згу...щен(н)ям присмерку. Скрикошетом.
КОЛИ Я ПОМРУ
Коли я помру... ледь не призвівши струс
материку...
Не плач, так буває. Знайди нову собі шкіру.
Хвилинка остання пульсом впаде в істерику.
Все щиро...
Коли я помру... скуйовдиться хмари край.
Душа не вписалася. Злет – не дитячі ігри.
Тобі б на секунду раніше скрикнути –
не вмирай! –
Встигла б...
Коли я помру... сигнали мереж не штрихуй,
дзвінками тишу й Вічність обмацуючи.
“Залишіть повідомлення.
Хай щастить.
Абонент на Шляху
Чумацькому”...
Коли я помру... для тебе...
НА БІРЖІ ЖИТТЯ
не беруть із таким п’ятачком у НАФ-НАФИ
не беруть у полон із таким ХЕНДЕ ХОХом
не беруть із таким от ЛЮФТом у ВАФФЕ
бо у ВАФФЕ із ЛЮФТом таким морока
годі з КАС МО’ таких наточити НАФТИ
і в САН ТЕХНІКА зводять лише “з нетерплячки”
не беруть до друку з вироком АВТОР...
і в курки якщо не на зводі а сплячка...
не беруть в ІКАРИ – не для крил І КАРк мій
не беруть навіть в НАЙ без “розписки” МИ...
...
я читаю таку в книзі доль ремарку...
“народжений наприкінці зими”...
і хриплю я візьміть хоч кудись ви, суки...
а у відповідь – легше назад народити...
...
мамо візьми мене на поруки...
бо я вже розучивсь ходити...
ВІЙСЬККОМАТірне замовляння
“Украина, оно тебе
НАТО?!”
(А.В. Тор...)
кожна куля птах в ідеалі
хоче кублитись у серцях матерів
(задля того її й відливали!)
матерій, щеня, матерій...
звір, прописаний в душах в нас,
найтерплячіший у цій грі – й
у цей яблучний ледвеспас
матерій, хлоп’я, матерій...
голос крові гучніш од силаб,
хоч оглухни, хоч вуха збрий,
хоч в горлянку свинцевий кляп
матірщини, та – матерій...
кожна мушка хотіла б знати,
на чиє покласти свій хрест
вітчизна-мачуха-військкомати...
як на нерест – на матерест...
вдови як на бал з корабля
(від “матиїх!” до “матитерез”!)
з’їдуться вже незабаром, бля!
хто останній на матерест...
мамка з возу – кобилі ле...
раді лебідь, щука і рак...
ізматеріли в па-де-кале
югославію та ірак
триповерховійськкоматом... судьбі
вий – вивищується меч і щит...
як випало вже народитись тобі
то хоч би матерій мерщій...
...
сурогатна військкомати гробів
для звірів своїх хоче аж пищить...
ХРОНІЧНИЙ ПІЇТ
хронічний завітав було піїт...
неголений негожий мегаліт...
на щастя, я не спостерігся вдома...
він світ мій нахренив як дремене...
неквапом в борг узяв два грубих томи...
Несповненого Зібрання Мене...
хронічний завітав було піїт...
він творчий вициганював кредит ...
минулим разом дав йому на музу...
черствий від часу пліснявий п’ятак...
слів соковитих зо два як у лузу...
від губ-бортів ввігнав у нього так...
хронічний завітав було піїт...
із докором: “скінчиш ти кепсько від...
нудного тобі “дядька чесних правил”...
як послуга з’явився як на біс...
і двійко слів плювком несмачним вставив...
“АБОрать" й дивну риму “ВІДЛЮБИСЬ!”
хронічний завітав було піїт...
відтягуючи побуту гамбіт...
немов окрайчик змореної плоті...
сім бід у мене в віршах налічив...
проте я встиг втекти в бордель навпроти...
і там між іншим... добре я скінчив...
НІХТО НЕ ПИШЕ
Останній поштар віртуально страчений.
Та сивий не видав, одначе,
таємниці, військової майже:
ЧОМУ ДО МЕНЕ НІХТО НЕ ПИШЕ
(хоч я й не полковник?)
Я стропальник
аутогенних розвантажень.
Коханець палкий я
двох дівиць – Віри і Майни.
Любити, так по-справжньому!
Я завис на тому, що вище
од моєї Маріанської ЗАГЛИБИНИ.
Вибач...
Рядком хоч би увійти
в електронну вену успішно
(як Четвертий глюк ВІРИ Павлівни;
як П’ятий прихід МАЙНИ Лібен), –
чи ви не могли би?..
...Листами не годована скринька
скоцюрблена, як черства скибка...
Поштовий робот колооберти набира –
ганяє спам – розслабуху...
не кожен конверт долетить
до середини Дніпра.
Тим більш – Південного Бугу.
ПЕРЕЛІТНІ ЯНГОЛИ
Янголи!
Пригостіть мене небом – хоч куснем.
Несміливим. Досвітнім.
Змастіть мені очі.
Не зречусь ніколи спокуси
навпочіпки
подивитися, глянути звідти...
Та янголи шикуються в клин.
Крилами мають зморено.
Перелітні... блін!
Їм – понад морем
до теплих країв.
Кровить...
Менше з тим...
Став я, сп’янілий в “дим
Батьківщини”.
Одна шестимільярдна – чи не
пуп планети Земля...
“Дим” на очах тане в просторі,
як одна шоста.
А за душею – ні “Ікса”, ні “Ігрека”,
ні навіть власного “Я”.
Одне слово – ні (не) хххо-чу
копирсатися виснажено
у разом висадженому.
Мовчу.
Як хакер, твої “гай-файли”
видираю з монітора зором-постером.
Продирають по шкірі дрожем...
Згасають у гігабайтних просторах...
Їм, схоже,
і без нас файно.
Янголи, не забирайте небо!
Не ґвалтуйте душу зодіаками!
Не чують.
Чути нема кому.
Відлітають вище, ніж пріч.
І ламають крила,
втрачають пір’я...
А за ними пантрує ніч
панічна...
Отак-от вір їм!
Усмішку здушено.
Як без них зимувати?
А може, знов одчайдушно?
Цілувать, вашу матір!
Відлітають.
Збиваються в білу зграю.
Іще півхвилини і...
Розтанули...
Всі вийшли...
А небо – ні, ти диви! –
залишили...
НАРОДЖЕННЯ ДЕМОНА
У НЕБІ НАД ЛЬВОВОМ
“Янгол, що добровільно відкинув
білі крила, стає демоном...”
(зі ст. 29 Статуту Небесного Воїнства)
– Мамо, боюсь цього чорного птаха!
Він ухопить мене і з-під даху...
Янголи влаштовували шоу...
Натомлені від неробства,
ділилися крихтами вміння
віражем з неба здерти коросту...
Люди в захваті й занімінні
увіч бачили сни срібнокрилі...
Семірамід сад серпневий...
Янголи на бриючім брили
виголене й без них
у голубінь – хоч лизни –
небо...
Брили.
Поодинці.
Парами.
І навіть у складі ескадрильї...
– Не бійся, синку, це янголи!
Бачиш – крила на синьому білі...
Люди поглядами ловили.
Поодинці.
Сім’ями – малі і літні...
Кому це спало на думку –
НЕБО ГОЛИТИ?!
– Ні-і, птах оцей чорний-чорний...
І крила в крові крижані!
Не пускай до нас його, мамо... прожени...
– Це наші янголи-охоронці,
Не бійсь, адже ти вже великий...
Вони в небі живуть і на сонці...
То червоні зірки їм до крил поналипли...
Коли до землі залишалось ледь-ледь...
Коли не туди повело...
Коли зачепилось крило
І як іскри, посипалось пір’я...
Лишалось єдине –
не випустить геть,
ЗАСНУВШИ НАВІЧНО, –
ЗВІРА...
Залишалось загинути...
і не зміг...
опанувати
(себе і його)...
Відмовляючись бути цільним,
взрізав, мов жилу живу, юрбу,
ніби саме вона призначалася ЦІЛЛЮ,
свідомо відкинув крила,
щоб поле роси криваві вкрили,
КАТА-ПУ...
ЛЬТУ...
ВАВ-СЯ...
Увірвався
із Забуття у Життя.
Хоча вже не мав на це права,
чорну зробивши справу...
Тіла із-під нього – у клоччя, в покруч...
ліворуч, праворуч...
В тіло єдине скулені...
Душі, клубочком скублившись,
сперечались – кому за ким ув етер...
з цієї давильні...
Судьба, як збоченець-режисер
зайшлась в мегафон кричати:
“Масовка вільна...
...від життя...
Колись – повторимо майже все...
Або почнемо спочатку...”
– Мамочко! Він же чор...
ний...
Він же – чорт!
А зовсім не птах... Я – знаю...
Вибір завжди є...
От пнеться в останню шлюпку,
топче жінок і дітей
нахабне: “Так! Моє!”
А знічене слово “Ні” –
останній квиток – мені,
як зайвий, залишений...
Ближній
винуватий лише у тім,
що стояв надто близько
від тих, кому довіряє...
Небесна брама веде не до раю –
в морг:
“морг-морг...” підМоргують часто-часто...
Це – до нещастя,
Якщо янголи розліталися низько.
Це – до дощу зі сліз...
Це – коли глузду уже катма...
– Ма...
– Нііііі!!!
Боже! Ніч увімкни!
Світло ВИ-ЛУ-ЧИ!!!
Та хіба можна до дна колись
цей от кошмар
виГЛЮЧИТИ?!
“Янгол, що самочинно відкинув крила,
перетворюється на демона...” –
проголошує Небесний Статут
Янгольської Ескадрильї...
Місцинку в пеклі
йому нададуть...
Роки хай ідуть...
Пилом цю кров покриє...
Небо пилом покриє...
Віру пилом покриє...
У безумі вставши з колін,
побрела наосліп.
Крізь місиво й тлін.
Крізь казку, здійснену чорториєм
мертвотно...
Бурмочучи: “Віддасться стокротно...”
– Що ж так лячно мовчиш,
маленький мій?!
Кровиночко... поговори із ненькою!
Навіщо ти напророчив –
крила чорніш од ночі?!
– Мамо, то не янгол! – занедбаний
посивілий чорт він...
Сріблясто-зморено-чорний...
Відсахнулось від нього небо...
Я ж кричав тобі, мамо...
Дзвоном залито храми.
Нестерпним зомлінням.
Забуттям і тлінням.
Смерть не бажає тягати косу –
Що обирає нове покоління?
Смерть обирає “Су”...
– Мамочко-мамо!
Ти мене бачиш?
Ось ворушу я пальчиком –
коло маківки храму...
|
