пішло  вітрогоном  
грім   трохи розбив
злий гін  і  і всім хором
живих   підживив
помимрив  при світлі  
у сонці  щось  є
вловивши з  докорів  
вовчий дощ  йде
зробившись тихішим
скромнішим вогонь
чого ти Миколо
принизив  огонь
хто  дном  догори  
живців   зворожив
в  кориті дригом
нам лихо  нажив
твій пих і твій голос
чого  в  сто колод  
сліз моїх  колос
поки що  як  поп
промокло крило
ото й  з пліч    без волі
високо  кропить
щоб гоїлись   болі
зич  відь  хто цей вій
чи сич  а чи сміх
бо в  поті  облич
розгвінтчали   міф
від нього  говориш  і ниві хороші
бо совість з  вівсом не сіють пороші
дощ злитий до ніг твоїх аж під поріг
під клич і під зойки  розвтілених міст
то  клич до охоти  під  виски солодких
доки  ці хлопці оділи  сорочки
і в  ложці води  не втопили   добро
одні  тільки крихти в  чорнилі    і   зло
цілком  можливо  що втоплять всі сили
і скорчать  обійми  як  злидні просили
під боком  на  личку   похмільні  сиропи
і ніс  божевільної  жмурять жопи
чи  втома болить  чоловіку   неробі
до нових віників ці війни і зводи
отож бо  з дітьми між горби йдуть дуби
там стрінуться очі  причини й журби
під боком  є тільки хліб і сіль –
йди  поговорим  у вічі   біль
щоб  віл  зі злості з річки не вийшов
а лише ревів до тих що  з могили
нас  розтопили  в світлиці і  в хвилі
з живого сміху під  вітер тичини