Уже й країни тієї немає,
Що нас на війну посилала,
Уже й спитати немає в кого:
За що ж ми там помирали?

Якій державі присягу складали
Могутній, безмежній – де вона?
Тепер постає перед нами минуле
У образі демона.

Уже багатьох серед нас немає –
Війна косить хлопців досі.
Вони ще не вийшли з-під сонця Афгану,
Вони ще в дорозі.

Ще “куля-дура” наздоганяє
І розпач штовхає в петлю,
Життя блукає стежками смерті
І схожим стає на пекло.

Ніч обливає холодним потом,
Приходять жахіття в сни.
Вже стільки років на серці спека
Без осені і весни.

Чуже й далеке афганське сонце
З гарячим промінням куль
Не те, що множить страждання наші,
А множить життя на нуль.

Кому потрібні солдатські сльози
Із запахом давніх ран?
Як важко, браття, у двадцять знати,
Що ти на землі ветеран.

Але минає пора депресій
А з нею життя минає.
Вже стільки куль пролетіло мимо,
Давно вже війни немає.

Вже наші діти ідуть у військо
На захист і нас, і волі.
А ми не вирвемо себе ще й досі
З лаштунків чужої долі.

Із того пекла ніяк не вийдуть
Ні наша душа, ні пам’ять,
Щось їх штовхає на дно зневіри,
Чужі і свої їх палять

Гріхи і болі, бої і зради,
Медалі і гроші, й рани.
Ми не здаємось, хоч очі й плачуть:
Це очі – не ми ветерани.

Ми сильні духом, ми молоді ще,
Ми вічні брати по крові,
Нас не здолають жалі і болі
Тримаймось, брати по долі.


  14-15 лютого 2007 р.