Володимир Висоцький. МІЙ ГАМЛЕТ.


У вірші я лиш крихта на віку,
На інше все не маю повноважень...
Зачатий, як і треба, у гріху, –
В поті і в нервах перших шлюбних вражень.

Я знав, що відриваюсь від землі, –
Чим вище, тим жорсткіше і суровіш.
Я йшов спокійно прямо в королі
І вів себе як принц спадковий крові.

Я знав – все буде так, як закручу.
В накладі не бував і в обороні.
По школі мої друзі і мечу
Мені служили, як батьки – короні.

Не думав я, що говорю і як,
І з легкістю слова кидав на вітер –
Як ватажку ж бо вірили і так
Мені високопоставлені всі діти.

Нас уночі лякались сторожі.
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, мясо їв з ножів,
Коняку злого мучив стременами.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Впекла клеймо на лобі доля зряча,
І я сп'янів серед чеканних збруй.
До книг і слів насильства був терплячий.

Я ротом усміхатись міг одним,
Таємний погляд, злий, гіркий, прозорий,
Вмів приховати, блазнем вчений тим,
Що мертвий вже: «Амінь!» Бідака! Йорик!

Відмовився від поділу, торжків
І здобичі, і слави, привілеїв.
І мертвого пажа я пожалів…
Я об’їжджав поля свої, алеї.

Забув я весь мисливський свій азарт.
Зненавидів хортів своїх незлецьких.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив батогом загоничів, ловецьких.

Я бачив – наші ігри з кожним днем
Все більше були схожі на безчинства,  –
В проточних водах уночі, тихцем
Від денного я відмивався свинства.

Я прозрівав, дурніючи щодень,
Я прозівав домашні всі інтриги.
Не полюбив століття це й людей
Не полюбив. Тоді зарився в книги.

До знань мій мозок жадний, мов павук,
Все осягав: і рух, і нерухомість.
Але ж немає толку від наук,
Коли їх заперечення натомість.

Із друзями дитинства стерлась путь.
І нитка Аріадни тільки схема.
Я бився над словами «буть, не буть»,
Мов нерозв’язна це була дилема.

Та вічно, вічно плеще море лих.
У сито просо стрілами метаєм –,
Мов відповідь примарну відсікли
Від цього ось питання, що не знаєм.

Крізь тихий гул почувши предків клич,
Пішов на клич, а сумніви із тилу,
Тяженні думи вверх мене тягли,
А крила плоті вабили в могилу.

Дні мене в сплав спаяли неміцний.
Застигнувши, почав він розповзатись.
Я кров пролив, як всі, і як вони
Я не зумів від помсти відцуратись.

Підйом мій перед смертю – западня.
Офеліє, я тління не приймаю.
Але себе я вбивством тим зрівняв
З ким ліг у землю ту, що нині маю.

Я Гамлет. Я насильство зневажав.
Я наплював на Данії корону.
Та в їх очах за трон я горло рвав
І убивав суперника по трону.

А геніальність схожа на міраж.
З народження, я бачив, смерть виходить.
І відповідь у нас, як світ, стара.
Й потрібного питання не знаходим.



Владимир Высоцкий. "Мой Гамлет".



Я только малость объясню в стихе,
На все я не имею полномочий...
Я был зачат, как нужно, во грехе, -
В поту и нервах первой брачной ночи.

Я знал, что отрываясь от земли, -
Чем выше мы, тем жестче и суровей.
Я шел спокойно прямо в короли
И вел себя наследным принцем крови.

Я знал - все будет так, как я хочу.
Я не бывал внакладе и в уроне.
Мои друзья по школе и мечу
Служили мне, как их отцы - короне.

Не думал я над тем, что говорю,
И с легкостью слова бросал на ветер -
Мне верили и так, как главарю,
Все высокопоставленные дети.

Пугались нас ночные сторожа,
Как оспою, болело время нами.
Я спал на кожах, мясо ел с ножа
И злую лошадь мучил стременами.

Я знал, мне будет сказано: "Царуй!" -
Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег,
И я пьянел среди чеканных сбруй.
Был терпелив к насилью слов и книжек.

Я улыбаться мог одним лишь ртом,
А тайный взгляд, когда он зол и горек,
Умел скрывать, воспитанный шутом.
Шут мертв теперь: "Аминь!" Бедняга! Йорик!

Но отказался я от дележа
Наград, добычи, славы, привилегий.
Вдруг стало жаль мне мертвого пажа...
Я объезжал зеленые побеги.

Я позабыл охотничий азарт,
Возненавидел и борзых, и гончих,
Я от подранка гнал коня назад
И плетью бил загонщиков и ловчих.

Я видел - наши игры с каждым днем
Все больше походили на бесчинства.
В проточных водах по ночам, тайком
Я отмывался от дневного свинства.

Я прозревал, глупея с каждым днем,
Я прозевал домашние интриги.
Не нравился мне век и люди в нем
Не нравились. И я зарылся в книги.

Мой мозг, до знаний жадный как паук,
Все постигал: недвижность и движенье.
Но толка нет от мыслей и наук,
Когда повсюду им опроверженье.

С друзьями детства перетерлась нить, -
Нить Ариадны оказалась схемой.
Я бился над вопросом "быть, не быть",
Как над неразрешимою дилеммой.

Но вечно, вечно плещет море бед.
В него мы стрелы мечем - в сито просо,
Отсеивая призрачный ответ
От вычурного этого вопроса.

Зов предков слыша сквозь затихший гул,
Пошел на зов, - сомненья крались с тылу,
Груз тяжких дум наверх меня тянул,
А крылья плоти вниз влекли, в могилу.

В непрочный сплав меня спаяли дни -
Едва застыв, он начал расползаться.
Я пролил кровь, как все, и - как они,
Я не сумел от мести отказаться.

А мой подъем пред смертью - есть провал.
Офелия! Я тленья не приемлю.
Но я себя убийством уравнял
С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.

Я, Гамлет, я насилье презирал,
Я наплевал на Датскую корону.
Но в их глазах - за трон я глотку рвал
И убивал соперника по трону.

Но гениальный всплеск похож на бред,
В рожденьи смерть проглядывает косо.
А мы все ставим каверзный ответ
И не находим нужного вопроса.

1972