* * *
Оленко,
ти знаєш про найкраще,
знаєш майже про все:
і про шоколад зустрічей,
його гіркоту,
і про родзинки сподівань,
їхню минущість,
і про індійські танці
нездійсненного.
Порцелянова скульптура
наших днів
розбивається
на сотні частин
і народжується музика,
яку чуємо тільки ми.
Вечірня тиша
розповідає нам про сад,
у якому живуть
відображення у воді,
що тече з весни
і проламує кригу всесвіту
хоч на мить,
яка довша за наше життя,
яка менша за наше життя...
Ми втекли...
У дуплах дерев наші сни,
позасинали птахи...
А хто нас візьме на крила?
Оленко,
ти знаєш майже про все,
про живу таємницю,
що в серці замешкала.
І як їй не спиться...