Минула рівно вічність з того часу,
як почалась римована
осада…
Тримай склади,
склади слова,
мов лАсо
(або ласО; усе одно -
бравада),
накинь на шию порваним стакато!
Ще б гілку, та по неї йти до Саду…

Не розумію цих зелених слів…
Чому зелених?
бо не стиглих,
кислих.
І поміж брів
питання зморшку
втисне,
а відповідь зависне
смаком слив.

Приїстись, мов солодке, до оскоми;
умити шкіру,
змити псевдовтому,
і зняти одіж,
щоб згадати хто ми,
і вимести із тексту
мено-коми...
Усе ще є,
але усе зникоме.
Повторююсь?
Плювати…
Просто спомин.

І амен. Бо почнеться інша вічність.
Осада не ведеться без витрат.
Стоїть Парнас, де й був.
Сміється кат.
І голить шиї біло-гострим січнем,
у березні.
І розквітає сад...
Один,
а потім всі.
Нехай незвично,
але уже цвітуть,
цвітуть сади!
І пелюстки черешень
до води
пускають білий, вінчаний фрегат.

Стоїть Парнас, де й був.
Сміється кат.
Стікає пОтом
теплий променад.
Сміється, гад…
Чому сміється кат?
Бо знає те, чому цвітуть сади.
Бо просто є.
Бо треба.
Без мети.
Бо голить шиї листям лободи.
Бо ріже кожне слово
на склади.

Бо вішає на гіллі списки втрат.