Ми всі такі хворі, що часом буває страшно:
ми стали такими, чи гірше – були такими?
Питаю у тих, що змогли би, але не змінять:
чи є ще надія, чи піде пришестя Сина
на краще?

Відкрито прокати: на день, чи на півгодини
Собі – для арени – позичити божевілля!
І ним рятуватись – забути, що ти – Людина.

Сваволя за безцінь. Сваволя задарма,
Свавілля!
Амрозія клята; продажне, геройське зілля!
Ми всі такі хворі…
А кинешся рятувати –
нікому не треба. Бо шкіриться п"яно Геба,
і тиця нектар у пику. Мов цицьку – мати.
І вже не такі і винні оті пілати.

А ми такі хворі, що нікого лікувати.
Лишилось – почати із себе.
Аби почати.

Збілілі, пусті палати. Публічно-голі.
Ховаються сірі люди. Безсило-кволі.
Ховають червоні очі від сині неба.
Ховають гнилі серця,
хоч ревуть від болю.

Допоки хворобу ще можна було б здолати
Працюють прокати.

А віруси ці – раритетні, трункі прикраси.
І їх бережуть, і задавнюють вволю з часом.
А потім – гангрена душі. За зимою – осінь.
Ми всі такі хворі, що часу немає зовсім.