1
Твоя адреса – третя хмара зліва.
Пустий конверт її наздожене
якраз тоді, коли остання злива
дбайливо вкриє оловом мене.

Ти засумуєш,
кинеш погляд долу,
де у підніжжя Божого престолу
я вже дійшов уявної межі.
І у води навчаюся німіти,
бо як обступлять літери-наймити,
щоб я не видав те, що ми чужі.


2
Antanta-Осінь досі не розбита.
Я серед тих приречених бійців,
що неодмінно сплатять грудню мито
за жовту кулю в скроню при кінці.

Його здобутки:
щерблені листочки,
один каштан для себе, три – для дочки,
шифровані кленові письмена,
і – суто справедливости заради –
щоденник по тридцяте листопада,
в якому всіх загиблих імена.


3
На білій мапі зовнішніх відносин
я півземлі безболісно відкрив:
на північ – я,
на захід – ти і осінь,
на схід – слова,
на південь – Море Рим.

А по краях лишились білі плями –
уявними лісами і полями,
і сто доріг, котрі не до, а від:
дрібних зірок, украдених тобою
із неба над моєю головою
в коротких снах про Вінницький повіт.


4
Коли зійдуться грудень, січень, лютий.
тримати змову ради холодів,
то самим першим може й лютий бути,
бо тільки з ним я б випити хотів.

Мені, звичайно, будь-яка різниця,
чи то вживу, чи може тільки сниться –
червоний ніс у сизому вікні,
один з братів накриє землю білим,
прийде Снігурка з Дідом-педофілом
й наллє горілки синьому мені.


5
Мій VIPпартер сьогодні на підлозі:
в театрі „Стеля” – п’єса „Неземне”.
вже другий акт, а я не в темі й досі,
хоча не це пригнічує мене.

А те що ніч ходила в світ на лови
і вполювала полохливе слово,
а я його для тебе не вберіг.
тепер лишилось місяць розігнути,
обох обмити, в біле зодягнути,
і закопати вранці під поріг.


6
Я п’ять пташок піймав собі на зиму:
двох горобців і трійко снігурів –
можливий сум ділити навпіл з ними.
Хай вибачають...
    Сам би я здурів.

Бо цю біду зимою не назвати.
Моє натхнення б’ється в стіни з вати.
Від писанини – пухне голова.
А санітар – безсніжний сучий грудень –
штовхне назад, ввігне коліном груди
й гидливо витре спінені слова.


7
Коли зима провінції накрила,
до трьох столиць злетілися листи,
щоб нетерплячим висилали крила,
а терпеливим стругані хрести.

Тоді і я знайшов собі роботу:
переписати чергу на Голготу –
для вознесіння в літо при житті.
Бо лиш мені, напевно щоб не спився,
прислали з міста щербленого списа –
спинити серце людям на хресті.


8
В Різдвяну Ніч зірок на небі вдвічі,
а то і втричі більше ніж тоді,
коли кохання ластилось у вічі,
і ми були безвинно молоді.

Тоді зірки тьмяніли під ногами,
й коханці сперечалися з богами
за довгі ночі цноти і розпуст.
І білий світ лишався за порогом,
і кожен сам ставав взаємно богом,
коли в пітьмі вуста торкались вуст.


9
Холодні дні розмірені і ниці.
Насподі снігу піниться трава.
На цвілий хліб злітаються синиці.
На бідний розум сходяться слова.

Між мною й сумом сохне пуповина.
Смакую фрукти, п’ю чилійські вина,
на тлі зими прискорюю буття,
в якому все безболісно й спокійно,
бо Did Moroz забрав до себе війни,
а залишив лише серцебиття.


10
Набрати літер – кинути до Бога!
Із тих що впали – виростуть слова,
а з тих що сяють – змоститься дорога,
піти якою – bonus за жнива.

Бо ті слова тобі ж самому жати,
й себе самого в небо проводжати,
якщо знесеш римовані снопи.
І в цій борні ніхто не допоможе,
і не завжди почуєш (де Ти, Боже!) –
„терпи, моя кровиночко, терпи...”


11
Коли тривоги, перша і остання,
зійдуться разом – Лазар і Ісус –
і зададуть однісіньке питання,
мене попустить – добре що не Стус.

Бо те що він зробив для України...–
я не подужав навіть десятини,
хоча не вкрав, не зрадив і не вбив.
Та все ж не марив житніми полями,
не повставав, не бився з москалями,
а лиш писав,
    надіявся
         й любив.


12
Лице зими у віспинах відлиги.
Останні дні – як м’яті сторінки.
Нотую сни, листаю тлусті книги,
веду щоденник „Небо і Жінки”.

Хоча, жінки і небо – різні речі,
я їх в собі поєдную для втечі:
не від жінок у небо й навпаки,
а від самого себе і до себе,
бо де жінки, то там – напроти – небо,
а в небі все – на відстані руки.