"Вставайте, мамо…
Небо сумом вкрило.
Холодна хата, й темно,
Хоч світає.
Вставайте, мамо!"
Діти голосили.
Останнє світло
в темряву спливає,

Зима в селі. І більше ні душі.
По вулицях хурделить завірюха.
І місяць ту скорботну тишу слуха
Між небом і землею на межі.
В старій промерзлій хаті з краю світу
Довкола лави, мов крупа по дошках,
З невтішним болем у очах-волошках
Розсипались слізьми зернята-діти:
- О, ненечко, о рідненька, не спіте!
Вставайте мамо, не лякайте нас…"-
Тулились, мов до неба Волопас,
І цілували руки посірілі,
І сіпали за коси білі-білі
Сумної жінки, що неначе спала…
- Ой зимо, зимо, нащо неньку вкрали?

Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам наші коси! -
Мовчить зима, лише тріщать морози…

- Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам наші очі!..
- Навіщо те мені? Очей не хочу.

- Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам три серденька!..
- Ну що ж, беріте.
І вони раденькі …

І згасла свічка. І спіткнувся плач.
Зітлів світанок, темно-темно стало.
Затихло все, навіки повтихало.
Лиш вітер ллє трембітою розпач.

Поснули всі. На ранок ніч прийшла,
з-під снігу проростає ковила,
І ні душі. В селі одна зима
Нових пожив шукає. Та дарма
Шкребеться чорним кігтем у вікно.
У хаті похололо вже давно.
І попіл горем на селі лежить.
Вставайте мамо...
Змерзнете...
Не спіть…