Я мислю про борців лопати, дужих,
Що, хмари грім неважучи й негоду,
З землі сухої скиби видирають
Свій хліб злиденний.

І про борців оскарди, сухорлявих,
Борців могутніх рудної копальні,
Що в чорній тьмі, задихані, не мають
Спочинку хвилі.

...От грім глухий звивається до неба
І рушить з гуком порване склепіння.
Все в пил і в чорну яму повернулось,
І в стогін смерті...

Але гори розшарпаної груди
Проймає переможний дим і никне,
І крізь прохід здобутий ясне сонце
Її вітає.

Я мислю про борців палких ідеї,
Що їх душа горить святим клопотом,
Тих страдників привідців, що темноту
До бою кличуть;

Про тих, що, сну не знаючи, в несилі
Вмирають невідомі, мислю, - й з серця
Мого над землю вгору крик лунає:
Привіт вам, дужі!

Привіт розхристаним залізним грудям,
Тілам могутнім і рукам м'язистим,
Що рухають невтомно під ревучий
Майстерні гуркіт.

Привіт вам, ті, чий труд у серці будить
Святу повагу й що помруть у праці,
Вам, розуму та вершляга й сокири
Борці одважні.

Передо мною в образі суворім
Обличчя йдуть робітників поблідлих,
І кораблі, розбиті від удару
Страшної бурі,

І кволі діти, й посивілі чола,
Порубані тіла, роздерті лиця,
І вся, що є, вся змучена, розбита
Юрба народна.

Я чую здалека шумливий гомін,
Стук рискалів, і молотків, і довбень,
І я крізь гук, що землю оживляє,
Співаю вільно.

Тебе, розкидана, велика, пильна
Сім'я людська, співаю! Будь невтомна,
Борись, надійся, досягай; нам дано
Життя коротке.

На праці бій, на чола переможців,
На переможених останні муки
Ясним і невмирущим Божим оком
Сіяє сонце.