Гей, нині лаштується віщий Василь  "Хахлам" нерозумним помстити,  Їх вірші і прозу за буйний їх стиль  Він буде черкати й палити.  Схопив олівець і в цензуру біжить,  Од гніву засапавсь і страшно харчить.    Уже до цензури дійшов він якраз,  Уже він стоїть біля ґанку,  Аж зирк - і побачив: приніс відкілясь  Нечистий до його циганку.  Наш славний Василь у циганках кохавсь, -   Підбіг він до неї і зразу спитавсь:    "Скажи мені, люба циганко моя,  Чи буду в житті я щасливий?  Чи скоро поляже на мене земля,  Щоб ворог радів обридливий?  Скажи мені правду, не бійся мене, -   За се тобі буде лобзання смачне!"    "Циганці не страшно твого олівця,  Твого ж поцілунку не треба,  Не треба й для наших думок видавця,  Нема в нас цензури, крім Неба.  Хоч доля людськая сховалась у млі,  Та бачу твою на бридкому чолі.    Так слухай гаразд і, гляди, не забудь!  Щодня тепер маєш ти свято:  І "Слово", й "Киянин" до тебе несуть  Хаптурів усяких багато;  Забрав ти життя у небоги "Зари",  Завидують інші тобі цензорі.    Боїться тебе газетярів сім'я  Й письменники всі українські,  Бо звісна поганая вдача твоя -   Поводиться з їми по-свинськи.  Нема тобі кари за вчинок бридкий:  Є в тебе незримий хранитель міцний.    І твій олівець з магазину Пето  Не зна собі впину в сваволі:  Черка він усе; не напише ніхто  Ні одного слова по волі.  Черкав би ти й твори жандарма, ченця...  Та приймеш ти смерть од твого олівця".    Василь осміхнувся, одначе поблід,  Затрясся в якійсь лихоманці,  Шурхнув до цензури, забувши, що слід  Копу доручити циганці.  Прибігши до хати, кликнув писарів,  Узяв олівця і з жалем говорив:    "Прощай же, мій друже! ти був той струмент,  Що ним я багато нашкодив:  Тобою вкраїнське письменство умент  Я нищив, на казна-що зводив.  Тепер не тобі вже ті твори черкать  І любим черканням мій дух звеселять.    Візьміть, писарі, олівця ви сього  І зараз його поламайте;  У яму помийну закиньте його  Та іншого зараз подайте!"  Тоді писарі з олівцем одійшли  І зараз нового йому принесли.    Гуляє Василь з товариством своїм,  Черкають нелюбії твори,  Але з усіма не упоратись їм:  Вони напливають, як море.  І віщий Василь ту порУ пригадав,  Як він одразУ все письменство черкав.    "А де мій товариш? - Василь прорече, -   Куди олівець мій подівся?  О, як я черкав ним колись гаряче!..  Тепер би мені знадобився!"  І відповідь чує: "Звелів єси нам,  І в ямі тепер він гниє із сміттям".    Тоді Василя обхопила журба  І трясця від жалю напала.  "Циганко! Побила б тебе коцюба,  Як ти мене дурно лякала!  Служив би ще й досі мені олівець...  Піду ж хоч побачу його попілець".    І віщий Василь на задвірок біжить,  За ним секретар його милий.  І бачать: у ямі в помиях лежить  Бідаха олівчик потлілий,  Свиня над ним рохка, ворушить черва,  І кухар помиї на нього злива.    Василь по коліна до ями вступив  І мовив: "Спи, вірний мій брате!  Старий твій хазяїн тебе пережив,  І в час, як я буду вмирати,  То другому вже не тебе передам:  Він інший десь найде на страх ворогам.    Та ось моя смерть! Ну, від цього б навряд  Я скорої смерті діждався!"  Тим часом з недогнилків цензорський яд  Гарячим стовпом піднімався;  Мов пара отрутна, штрикнув його в ніс,  І скрикнув Василь, і вхопив його біс.    В світлиці цензурній коновки бряжчать  На тризні сумній Василевій;  Пан Ромер з Самійлом край столу сидять  І цідять із пляшки дешеве.  Вони поминають завзятця свого  І як українці жахались його.  |