Казали наші вороги,
Чи то пак щирі друзі:
"Чого вам так нелюбо йти
В російськім нашім плузі?
Зорали б нивку ми гуртом,
І всім було б що їсти,
А вам, бач, тяжко й запрягтись...
Які ж ви егоїсти!"

А ми з їх кожному могли б
Сказати: "Мій сусіде!
Минулось: хто нас запряже,
Не дуже вже поїде.
Самі ми вміли б запрягать,
Та люди - не скотина.
Це, може, сумно вам, але
Не вмерла ще Вкраїна".

Казав міністер-президент,
Наш батько молоденький:
"Невже вам не дорожча Русь
Від України-неньки?
Я знаю, за що ви свій край
Так дуже покохали -
Дали вам тридцять срібняків
Німецькі генерали".

"Ой батьку, - скажем ми йому, -
Наш орле сизокрилий!
Наш край кохали ми й тоді,
Як ви ще кашку їли.
Нащо нам тридцять срібняків!
Ми в щедрості широкій
Дамо вам цілих шістдесят,
Щоб ви дали нам спокій".