| 1 Чи згадуєш, як ми колись
 Зійшлись на розмову гарячу?
 Тоді я ще вперве тебе,
 Незнаму землячку, побачив.
 
 Там пишні розмови були
 І фраза підгонила фразу;
 Ти ж мовчки сиділа, й не міг
 Тебе я спізнати відразу.
 
 І тільки я потім дізнавсь,
 Що мовчки ти серцем боліла,
 Що фрази не треба тобі,
 А треба спасенного діла.
 
 
 2
 Якось прочитала мої ти пісні
 І деякі з їх похвалила.
 О зірко! Найкращая пісня в мені,
 Її ж і списати несила.
 
 О зірко! Найкращий сюжет я зберіг,
 Великий і разом багатий:
 Я довго не вмер би, якби-то я зміг
 Всю душу твою змалювати.
 
 
 3
 "Я дуже недобра", - сказала вона
 І враз осміхнулась любенько.
 "То бридко!" - сказав я, а нишком додав:
 "Яка ж бо ти добра, серденько!"
 
 
 4
 Дівчино! дізнатись була ти цікава,
 Чи дуже люблю я природу.
 Дівчино! природа - то тільки оправа
 На образ, ясну твою вроду.
 
 Байдуже, якії в картині обводи,
 Аби малювання майстерне.
 Край тебе вся інша пишнота природи
 Уваги моєї не зверне.
 
 
 5
 Хтось глянув на небо і в мене спитав:
 "Де зірка найкраща з-між Божого дива?"
 Я ж глянув на личко твоє і сказав:
 "Обидві найкращі - і права, і ліва".
 
 
 6
 Дрібнесенький дощик тоді накрапав,
 Як їхала ти з цього краю.
 "То сльози, - хтось каже, - то небо рида
 За пташкою нашого гаю".
 
 І з неба холодного сльози лились,
 Бо хмара була в безнадії;
 А в мене на очах блищали тоді...
 Краплини, мабуть, дощовії.
 
 
 7
 Чи ти спогадаєш про мене колись,
 Бо ми ненадовго зійшлись.
 Для тебе ріднішим від іншого люду
 Не був я, а може, й не буду.
 
 Але чи бажаєш, дівчино, чи ні,
 Не зовсім чужа ти мені:
 Довіку про тебе забути не мушу,
 Бо в серці ношу твою душу.
 
 
 8
 Хай сонце байдужно по небу пливе,
 Проте його любить усе, що живе.
 Хай зірка не знає,
 Для кого сіяє, -
 Крізь небо безкрає
 Вітаєм її.
 
 І ти, моя зоре, не знаєш того,
 Що світиш промінням для серця мого,
 Що з іншого краю
 Тебе я вбачаю,
 До тебе звертаю
 Всі думи свої.
 
 
 9
 Як згадую личко твоє чарівниче,
 Як голос твій любий мов здалека кличе,
 Тоді в моїм серці натхнення палає,
 Тоді моє серце піснями лунає.
 
 Тоді я гадаю, що, може, здолаю
 В піснях змалювати тебе, мій ти раю,
 І вроду чудову, й чудовую душу,
 І тими піснями всім серце порушу.
 
 Але як побачу тебе я зблизенька,
 Яка ти хороша, яка ти миленька,
 І стану рівняти з піснями моїми, -
 Якими ж пісні ті здаються дрібними!
 
 Даремно шукаю в холодному творі
 Твій образ чудовий, ясніший од зорі,
 І бачу, що марні були всі заміри
 Те в міру вложити, що гарне без міри.
 
 І разом покину ледаче писання,
 І в серці повстане єдине бажання
 Довіку читати на личку твоєму
 Найкращого серця найкращу поему.
 |