Сніг вмирає легко – як вогонь.
Чорно. І до цвіту ще далеко.
Глибшають стежки моїх долонь,
Як дороги із варяг у греки.

Над вікном червоний крик зорі.
Чужо. Дзвонно. Вічно і тривожно.
Дві тополі – смутку матері –
Знають те, чого мені не можна.

Будемо мовчати про усе,
Згадувати рідне і далеке,
Доки нас навіки занесе
Снігом, цвітом, перами лелеки.

Потім хтось над нами, молодий,
Скаже вірш чи пісню заспіває.
Ми воскреснем в пам’яті води
Світлою сльозою у Почаєві.

В купочку зберуться всі чорти.
Ангели ж розсварені – як завжди...

В самоті потрібна саме ти
І терпкий незвичний голос правди.