Так проходит не осень, и лёд так не тает, как ты,
Моя нежная, первая, может - последняя даже,
Ты, мечта моя юная, грусть уходящей воды,
Ты одна о любви в моих снах и надеждах расскажешь.

Что глазам оставляем, а что - для болтливой души.
Но почти ничего не достанется сердцу глухому.
Улыбайся забытой слезе, только не вороши
Пожелтевших посланий давно позабытого дома.

И взрослелось тебе, и яснели слова на листах,
И пески заметали твой сон настоящей волною.
И прошло. И не стало. И, разве что, где-то во снах,
Вспыхнет тайна свечи и огня над тобою и мною.


*** Павло ГІРНИК

Так минає не осінь, і лід так не тане, як ти,
Моя тиха і ніжна, і перша, і майже остання,
Молодесенька мріє печалі і самоти,
Що надії і сни називала коханням.

Що залишимо оку, а що — язикатій душі.
Майже зовсім нічого не лишимо серцю дурному.
Посміхайся забутій сльозі, але не воруши
Ні забутих листів, ні золи півзабутого дому.

І минало тобі, і світилося словом простим,
І піски заступали твій сон і були не маною.
І немає. Нічого немає. Хіба поза тим
Нерозгадана єдність свічі і вогню над тобою і мною.