Так проходит не осень, и лёд так не тает, как ты, Моя нежная, первая, может - последняя даже, Ты, мечта моя юная, грусть уходящей воды, Ты одна о любви в моих снах и надеждах расскажешь. Что глазам оставляем, а что - для болтливой души. Но почти ничего не достанется сердцу глухому. Улыбайся забытой слезе, только не вороши Пожелтевших посланий давно позабытого дома. И взрослелось тебе, и яснели слова на листах, И пески заметали твой сон настоящей волною. И прошло. И не стало. И, разве что, где-то во снах, Вспыхнет тайна свечи и огня над тобою и мною. *** Павло ГІРНИК Так минає не осінь, і лід так не тане, як ти, Моя тиха і ніжна, і перша, і майже остання, Молодесенька мріє печалі і самоти, Що надії і сни називала коханням. Що залишимо оку, а що — язикатій душі. Майже зовсім нічого не лишимо серцю дурному. Посміхайся забутій сльозі, але не воруши Ні забутих листів, ні золи півзабутого дому. І минало тобі, і світилося словом простим, І піски заступали твій сон і були не маною. І немає. Нічого немає. Хіба поза тим Нерозгадана єдність свічі і вогню над тобою і мною.
|