укр       рус
Авторов: 410, произведений: 40297, mp3: 330  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2018.10.04


Інтерв*ю у Ігоря Павлюка взяв Володимир Лис

УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ У РОЛІ МОНАХА В НЬЮ-ЙОРКСЬКОМУ БАРІ


УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ У РОЛІ МОНАХА В НЬЮ-ЙОРКСЬКОМУ БАРІ

Інтерв’ю з цікавим співрозмовником

// Волинь. – 1999. – 26 черв.

Ігор Павлюк – хоч і молодий, та вже досить відомий поет, автор кількох збірок. Він же кандидат філологічних наук, науковий співробітник Науково-дослідного Центру періодики Національної Академії наук України, автор монографій про пресу Волині, Холмщини і Підляшшя.
Ігор – волинянин, його коріння в селі Ужова Рожищенського району. Часто буває в Луцьку, а оце приїхав гостювати в рідний край після іншої мандрівки – за океан, до США, де цілих п’ять місяців жив і працював у Нью-Йорку. Про цю поїздку йде мова у бесіді з кореспондентом „Волині”.
– Ігорю, почнемо з того, чому і як ти опинився за океаном?
– Ми з дружиною Людмилою, теж, до речі, волинянкою, займаємося наукою і є навіть кандидатами наук. Як молоде подружжя з двома дітьми давно не могли звести кінці з кінцями, як і всі ми зараз. Крутячись у замкненому колі нашої невеселої дійсності, ми поступово відчули, що не можемо жити по-старому, і наша квартира без меблів – теж не може.
Психологічно захотілося прорвати ту оболонку, під якою ми жили, і побачити світ. Тим більше, що деякі наші колеги вже встигли побувати і в Штатах, і в Австрії, й інших країнах. Зацікавившись цим, походивши по різних фондах, які організовують поїздки, я побачив, що всі ті фонди вже геть захоплені, і без знайомства пробитись неможливо. Все ж ми вирішили спробувати, і подали наші роботи на конкурс, який проводила в Будапешті організація, створена спільно Конгресом США і Сорос Інститутом. І було велике здивування, коли десь через місяць чи півтора прийшло повідомлення, що ми допущені до конкурсу.
 А яка у вас була тема?
– Ну, тема залишається ще в секреті, оскільки робота не опублікована, вона зв’язана з мас-медіа, з теорією масової комунікації, оскільки дружина – викладач факультету журналістики Львівського університету. Конкурс цей розрахований на три роки, він один з найкращих в цій галузі, вони беруть з перспективою залишення там, якщо люди цього хочуть.
– Невже ти не хочеш жити в США?
– Наперед кажу, що не хочу. Нормальна людина навряд чи захоче лишитися там назавжди.
– Боюся, що деякі з наших читачів, прочитавши це, скажуть навпаки – ненормальна...
– Може, й ненормальна, але прив’язана до своєї Батьківщини в тому хорошому розумінні, що кожна рослина має свій корінь.
– Це ти прийшов до такого висновку вже після перебування там?
– Так. За тим конкурсом вибрали восьмеро людей з колишнього СРСР. Троє – з України, один білорус, один з Прибалтики і троє з Росії.
Питали навіть про дітей, аж до кольору їх волосся. Я так зрозумів, що відбулася звичайна „купівля мізків”. Є такий анекдот. Птають:”Прекратилась утечка мозгов из России. Почему?”. „Мозги кончились”. Тепер і до України черга дійшла.
– Невже США з їх величезним потенціалом так потребують наших, ще багато в чому „совківських” мізків?
– У американців, я вважаю, мізкі трохи застарілі. Коли людина сита, вона перестає інтенсивно думати, подавати нові ідеї. Бездуховність Америки – це не міф.Але люди туди й тягнуться, що американці можуть купити все, і дуже дешево. Туди їдуть всі зірки світові в різних галузях.
– А цих американців, якими ви побачили зблизька?
– Мені випало в Нью-Йорку працювати в такому стильовому бельгійському барі, через нього можна сказати, проходили представники всього світу. Туди бідні люди, звичайно, не могли зайти, бо найдешевше пиво коштує шість доларів. Там не можна палити сигар, не можна голосно розмовляти, такий церковно-монастирський стиль. Але він притягував до себе, можливо, навіть світову богему. Там тусувались художники, видавці, письменники, іконописці з Європи, України, Росії. Багато відомих імен. Було цікаво порівнювати їх з американцями.
– Але як опинився в барі, їдучи до США як науковець?
– Власне, в мені завжди борються три стихії. Я за фахом журналіст, зараз займаюся наукою про журналістику, теорією і історією, науковець і письменник. Письменник в мені вимагає вивчення життя безпосередньо, „помацати” його. Науковцю потрібні архіви. І час від часу перемагає то одне, то інше. Їдучи в США, я ще й перевозив до Нью-Йорка книжку української діаспорної дитячої письменниці Ольги Гаєцької, видану в „Каменярі”. Вона й запитала, чим збираюся тут займатися? Чи їхати в Арізону, Арізонський унверситет, де мала працювати дружина, чи тут щось шукати? Треба було зачекати дружину, яка ще мала приїхати. Ми пройшлися по Нью-Йорку, там є дуже цікаві самовіддані українські діячі, скажімо, пані Леся Старосольська, внучка Шухевича-Чупринки. Вона була подругою Ізидори Косач, сестри Лесі Українки.
– Однак повернемося до бару.
Вони мені й підказали цей бар. В цьому ж барі переді мною працював син Богдана Ступки. Вони мене знали трохи як поета, бо мене Дмитро Сапіга, директор „Каменяра” рекомендував.
А бути в Нью-Йорку і не побувати в тамтешніх барах, все одно, що бути в Луцьку і в замку Любарта не побувати. Я подивився і зрозумів, що зможу поєднувати і наукову роботу, і роботу в барі. І що робота в барі дасть набагато більше матеріалу про американське життя, ніж робота в архіві. З галстуками науковці ходять і в нас, і в них. Ти бачиш, практично, тільки парадний бік Америки.
Спочатку було важко психологічно, бо мало хто з українських літераторів працював у барі, до того ж треба було спілкуватися англійською мовою і знати психологію американців. Але десь через місяць я зрозумів, що мені навіть подобається це спілкування з людьми. Треба було частково бути артистом, бо коли тебе питають: „Чи ти є справжній монах?”, доводилося грати, відповідати: „Так, я справжній монах”. Мене питали: „Як довго?”. Відповідав: „Ну, від народження”. Американки, які приходили в бар, починали плакати, просто ридати. Навіть рясу піднімали, мабуть, щоб у чомусь пересвідчитись.
– Невже вони справді такі наївні?
– Америці, як колись Римській чи Московській імперії, не треба завойовувати територію. Завойовано інформаційний простір, газовий і нафтовий. Земля ім не потрібна, тим більше наша, чорнобильська. Для рядових американців України на карті світу досі не існує, існує „Раша”. Хоч я робив, скільки міг, рекламу України, але це мало що міняло. „Ага, це Чорнобиль”. З іншого боку, вони не могли зрозуміти, чому горджуся Україною. Для них Україна, як штат Арізона, який відділився чомусь від Америки. При слова „Раша” я бачив ще й досі якусь боязнь. При слові „Юкрейн” – в деяких повагу, хто більше знає історію. Це письменники, журналісти, які там, в барі, й писали. Україну вони жаліли, бо Чорнобиль, бо ми бідні.
Поруч зі мною працював ірландець Патрік, все життя якого минуло у барі. На моїх очах він і помер від раку. Він прочитав мої вірші й сказав: „Я тепер зрозумів, здається, Україну”.
 Чому ж офіціант в барі мусив бути „монахом”?
 Вважалося, що бар існує з ХVІ століття, що його заснували бельгійські монахи, які винайшли особливе пиво. І ото досі те пиво монахи-офіціанти приносять з підвалу клієнтам. Цей стиль, колорит, ця незвичайність, таємничість і приваблюють в бар відвідувачів, і не випадково наш бос, власник бару, є мільйонером.

Інтерв’ю взяв Володимир Лис.

УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ У РОЛІ МОНАХА В НЬЮ-ЙОРКСЬКОМУ БАРІ

// Волинь. 1999. – 29 черв.

<…>
– Оці п’ять місяців ти весь час продавав пиво?
– Чотири місяці з п’яти я працював у барі “монахом-офіціантом”. Були, правда, дні, що я ставав за бар. Я вивчив десь з чотириста сортів пива.
– Заздрю.
– Образливо, що українського не було. Весь світ майже представлений, є російське “Останскинское”, а нашого нема. Я вже пробував щось через боса налагодити, але не вдалося.
– Ти навчився, виходить, нової професії?
– Так, спочатку я не міг зрівнятися з Патріком, який там все життя пропрацював, там багато клієнтів приходили тільки до Патріка. Мені навіть було також образливо. Але приємно було, коли я вже залишив працювати, а приходив до “своїх хлопців”, перед відльотом, і вони казали, що деякі постійні відвідувачі питають – а де цей хлопець?
Спочатку мій бос-власник, коли бачив, що я спілкуюся з поетами чи художниками, говорю про літературу, боявся, що я буду займатися налагоджуванням якихось своїх зв’язків і казав: “Твій бізнес – є мій бізнес”. Але потім він зрозумів, що багато добрих клієнтів, як там кажуть, “костюмерів”, побачили, що якийсь офіціант може говорити про літературу, а багато таких, що приходять у бар саме поговорити, вилити душу... Навіть платню підвищив.
– А монахи справді були, які торгували пивом?
– Так, був такий колись орден, що з Бельгії поставляв пиво на цілий світ і на виторгувані гроші будував монастирі, сиротинці. Пиво, вважалося, не є гріховним напоєм, як і причащальне вино. А пиво в Америці взагалі не вважають за спиртне, навіть коли 18 градусів, і можна сідати після цього запросто за кермо. Мене шокувало, коли заходив німець і випивав за нашими мірками десять, а то й двадцять гальб пива – і їхав собі спокійно автомобілем. В бар заходять і жінки, і чоловіки. Жінок іноді бувало навіть більше.
– Так американські жінки люблять пиво?
– Може, не стільки люблять, як хочуть бути у всьому рівними. В сусідньому барі “Макфьорліс”, дуже старому, жінкам було суворо заборонено заходити, то вони кілька років тому організовували маніфестацію і таки добилися, щоб їм теж туди вже можна ходити.
– Але як ти поєднував роботу в барі з наукою?
– Власне, у мене були дуже зайняті тільки п’ятниця і субота, дуже важкі дні, бо доводилося працювати з другої години дня і до четвертої ночі. Після таких днів я, звичайно, звалювався і відсипався. В інші ж дні у мене була половина дня вільна. У неділю і понеділок бар працював з четвертої дня і до першої ночі. В першій половині дня я міг іти куди хочу.
– А вихідні?
– Спершу я не мав вихідних. Це вже потім я одержав право, якщо хочу, брати вихідні. Десь через три місяці бос запросив мене в ресторан і каже: “Ти справляєшся з роботою”. Це була єдина похвала, яку я отримав.
– Був якийсь контракт?
– Ні, я тільки чесно сказав, що буду працювати десь чотири місяці. Спочатку це викликало насторогу, але потім мене оцінили, що я “людина зі своїм стилем”, “без задніх думок”. Я потім знайшов на своє місце людину, лікаря з України, бос мене попросили про це і то теж була довіра.
– Але розкажи про наукову свою роботу...
– Я ходив у Наукове товариство імені Шевченка, де працював над своєю темою “Преса Волині, Холмщини і Підляшшя”. Нову тему не називаю, бо вона не розроблена. Поступово там з’явилося до мене нормальне ставлення, тим більше, що побачили дві мої попередні роботи. Мені дали там стипендію, за яку я видав свою монографію. Після цього я вже міг не працювати в барі, але в Америці це нормально, до того ж мені було цікаво чисто літературно. Я мало взяв архівного матеріалу, але багато людського, народилася поема і тема для новел.
Була перспектива поїхати в Гарвард, мені навіть пропонували читати там лекції, міг би писати докторську, але я тверезо подумав, що “нельзя обьять необьятное”. Але я собі ходив у бібліотеку товариства, мав хороше спілкування, зокрема, з паном Миколою Галівим, Володимиром Раком, надрукувався в журналі “Патріархат”.
– Отже, до Арізони ти так і не добрався?
– Ні, там була моя дружина, вона вже тільки під кінець приїхала до Нью-Йорка. Їй оплачували, а мені там треба було б самому платити. Для мене втішно, що американці добре сприймали мою поезію в перекладах, я мав запрошення на поетичний фестиваль, але вирішив знову ж таки не ловити “журавля в небі”. Я не хотів втрачати зарібку в барі, за допомогою якого зміг залатати якісь дірки.
– Яке ж найбільше враження за цих п’ять місяців?
– Найбільше враження – це коли ми прилітали до Нью-Йорка. Був вечір, і перед нами постав з океану величезний мегаполіс вогнів. Багато вражень від проживання в перші тижні роботи в барі у пуерто-ріканському районі, потім в іспанському, теж бідному. Там я міг зняти житло, поки власник бару не запропонував жити над тим баром, де він здає квартири.
Я зрозумів, що ця імперія тримається на нелегалах з цілого світу. Я скуповує мізки й серця. Які літератори, вчені, співаки, танцюристи, навіть футболісти туди їдуть! Коли людина, хай і дуже талановита, десь там у себе заробляє до тисячі доларів у місяць, а там отримує 15 тисяч, то про що говорити?
Багаті люди не живуть у Нью-Йорку, вони мають будинки, як мій бос, за його межами. Америка й справді прекрасна держава для своїх громадян, а всі інші ... Будь ласка, хочеш – їдь, а хочеш – ні, ніхто тебе не тримає. Але як приїжджаєш, навіть на науку, ти в принципі безправний.
– То що, нелегали бідують?
– Вони не голодні, мають і м’ясо, і сосиски дешеві. Піцца, їжа бідняків, дешева. Людина там просто не може бути голодною і неодягненою, бо жебрак о шостій годині ранку йде собі на сміттєзвалище і вибирає там цілком придатний костюм чи телевізор.
– Картина виходить суперечлива. Нью-Йорк – місто контрастів?
– Вони швидше в душах. Ситі нью-йоркці – добрі. Агресивні мексиканці, поляки чи українці, які приїхали заробити якусь копійку і які пиво за 6 доларів, тяжко зароблених, собі не дозволять. А до нас в бар приходила стара американка, для якої найбільша трагедія була, що помер її песик. Вона напивалася, плакала, і більшої катастрофи в світі для неї не існувало. Їй байдуже, що десь там в Югославії падають бомби.
– А бідних американців багато?
– Бідні переважно тому, що таким чином вони, вважаю, вибирають свободу. Там є багато притулків для них, але, як казав один з таких бідняків: я не хочу їсти ні з ким за спільним столом, де стоїть наглядач при дверях.
Людина там нікому не потрібна. Якщо ти не працюєш – не працюй. До речі, цікава для нас деталь: там їхній полісмен на дорозі не має права зупинити просто так, щоб перевірити права. Я питав американців, котрі напивалися в барі: “А як ви їдете за кермом?”. Він каже: “А це мої проблеми”. “А як зупинять?” “Як це зупинять? Яке має право зупинити, якщо я не вдарив нікого, не збив? Я його відразу в суд подам. Поліцейський має служити тобі, а не почувати себе паном на дорозі. Якщо ти не застібаєш ременя – це теж твої проблеми, а не привід, щоб тебе зупинили”.
Ще був такий цікавий випадок із знайомим... У них там на кожному телефоні три окремих кнопки – поліція, пожежні й медична допомога. Натис випадково на одну кнопку – всі примчали і шукають, що ж трапилося в хаті? Пожежні драбину ставлять, а поліцаї наручники застібають. До речі, попрацювавши чотири місяці в барі, я не бачив не те що бійки, навіть конфлікту між людьми.
– А як же бійки, які бачимо в кінофільмах?
– На вулицях Нью-Йорка часто стріляють – то знімають черговий серіал. Мабуть, для нас, бо ми їх дуже любимо.
– Як тепер заново звикати до нашого життя?
– Був шанс поміняти квартиру на центр Львова, але я вже не хочу, бо в нас поруч ліс. Теж вплинуло. А взагалі, як ми зайшли у наш львівський пив бар, то мій приятель каже до барменші: “Що ж у вас кисле пиво, от мій товариш був у Америці...” Вона сердито перебила: “Тут вам не Америка!”.

Інтерв’ю взяв Володимир ЛИС



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2018 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании