укр       рус
Авторов: 412, произведений: 40683, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2014.09.17


Василь Кузан

Довга гривня



Найбільше мене вразило те, що нас усіх, а прибуло сюди десять чоловіків і тридцять жінок, поселили в одну кімнату. Вірніше, це
і не кімната зовсім, а зал, чи то спортивний, у якому ніколи не проводилися відповідні заходи, чи, і це ближче до істини,
сесійний, себто зал не для сесій, бо це село і нічого подібного тут відбуватися не могло, а для загальних зборів працівників, адже
ми приїхали в колгосп. Столів і стільців не було, зате весь простір був заставлений металічними ліжками з тонкими матрацами,
від яких тхнуло потом, пріллю і сечею. Ліжка групувалися по чотири: тулилися одне до одного боками і спинками. Жодної
перегородки, жодної шафи, жодної тумбочки чи стола – одним словом: спальня! Роль меблів виконували великі сумки, які
ховалися під ліжка. Частину одягу люди розвішували на спинки – такий собі мінімалізм. Чи тимчасовий аскетизм? Чи сюр?
У першу ж ніч на новому місці пригадався старий анекдот: «Чоловік на базарі продає рибу. Покупець підходить, дивиться і
питає:
- А риба у вас свіжа?
- Так.
- А чому вона воняє?
- Слухай, а ти, коли спиш, то себе контролюєш?»
   Жоден із бригади уві сні себе не контролював. То тут, то там лунали специфічні, оригінальні та надзвичайно різні за силою,
тривалістю, колоритом і тональністю звуки, завдяки яким до вже згаданих запахів долучалися інші, не менш оригінальні, ніж
власники живих духових інструментів, що втомлено спали, не чуючи ні власних пуків, ні сусідського храпу, ні рук, ні ніг. Мені не
спалося.
Я вперше приїхав на заробітки. Було одночасно і гордо за себе, бо ж я нарешті долучився до серйозної справи заробляння
грошей, і страшно, бо це ж як далеко від дому, і противно, аж гидко, бо ж я, такий талановитий письменник, такий розумний,
такий мамин синочок, що виріс у атмосфері любові до книг і культу розуму, такий зразковий чоловік і батько, що кращого годі і
знайти, що я, такий працьовитий (і мав би бути успішним) чоловік, а мушу їхати на край світу щоб заробити якісь грошенята для
виживання! Це обурювало, принижувало мою людську гідність, поселяло в душу відчуття меншовартості, нереалізованості,
часом розпачу і відчаю. Адже я добре вчився, адже я вчитель, адже я покликаний сіяти добре, мудре і вічне…

Хоча… Насправді, у нас династія заробітчан. Дід сімнадцять років працював на шахтах Америки. За цей час шість разів
приїжджав додому, кожного разу прикупляючи добрячий шмат землі, даючи стратегічні розпорядження щодо розвитку
ґаздівства моїй бабусі, випиваючи з друзями не найменшу бочку вина, і утверджуючи цим самим свій незаперечний авторитет
справжнього чоловіка. Потім їхав знову у чужі краї… А через відповідний період, як і належить справжній жінці, моя бабуся
народжувала дитину. Шостий по-порядку – це мій батько!
   Сорок четвертого року прийшли комуністи і забрали від діда все, його посадили, а коли випустили, то він невдовзі помер.
Сказали, що від апендициту та завороту кишок. Лишився після нього великий сад і город біля старої хати. На цій землі четверо із
дітей побудували будинки. Батько з братами їздили вже не в Америку, а в Сибір. Заробляли там, щоб будувати тут. Тож чим я не
з династії заробітчан? Чим я не продовжувач славного роду? Чому я маю обурюватися, коли всі тут такі самі талановиті і успішні?
Тому треба звикати до «тягот и лішеній», як казали в армії.
   Чоловіча частина бригади у нас зібралася унікальна – майже всі із вищою освітою: стоматолог, музикант, вчитель
математики, інженер, журналіст, дизайнер, економіст… А ще двоє закінчили технікум та училище. Що стосується бригадира, то
наш Іван міг похвалитися аж трьома класами! І ми всі приїхали під його керівництвом у Білорусію! Як тут не згадати?... Але
досить згадувати!
-   Ви не никайте (не дивіться – діал.), що я малограмотний. Мене вчило саме життя – не один рік, не в одному місці, не з
однією бригадою. Батьківщина ж бо була «нєобьятной»! Не один рейд провів я разом із земляками, що їх водив, як колись
Мойсей водив синів Ізраїлю, для того, щоб народ вижив, - любив повторювати бригадир. – І вас приведу до ліпшого життя.
Никайте, яка у мене хижа (хата) велика. Бо коли ви вчилися чогось нєнужного, то я вакував (штукатурив) у багатих колгоспах
по всьому Союзу. Не лише за зерно, а й за файні гроші. Я собі хижу збудував, а ви за той час язву (виразку) собі нажили.
То нам нічого не лишалося, як повністю довірити свої долі старому худорлявому чоловікові, закарпатському Мойсею з твердими
мозолями на долонях, з грубими руками, які вміли робити будь-яку роботу. Мета нашої поїздки так і озвучувалася: на різні
роботи.
   
-   Хто вміє валити ліс? – запитав російською наступного ранку височенний голубоокий білорус, вишикувавши нас у одну
шеренгу.
-   Ну… - почали ми переступати з ноги на ногу і оглядатися по сторонах, намагаючись побачити свого Мойсея. Але він пішов
із жіночою частиною бригади.
-   Працювати потрібно з бензопилами і топорами. Вас відвезуть на тракторі і ввечері привезуть сюди. То хтось уміє
користуватися пилою?
-   Так. Ось Іван, він уміє. У нього батько лісничий – всі дружно зареготали.
-   А спеціальність у тебе яка? – добродушно усміхнувся велет.
-   Стоматолог.
-   О-го! Але то нічого, у нас і не такі були. На пилу і заведи її.
Іван напрочуд легко справився із завданням.
-   Добре. Научиш ще одного, а інші працюватимуть із топорами (сокирами). Бажано за день причеп смереки заготовити.
Поїхали.
Нам видали рукавиці та інструменти і ми дружно вилізли на трактор. Ніяких сидінь не було – довелося навпочіпки чи сидячи на
брудному металі міцно триматися за борт, бо лісовою дорогою і на немалій швидкості нас могло запросто повикидати з цього
«пасажирського» транспорту.
-   Хлопці, валити ліс – то не фіглі. У хащі не одного лісоруба задавило, - проводив настановний інструктаж син лісничого із
дипломом стоматолога. – Наше завдання – лишитися живими. Тому жили рвати не будемо. Що звалимо – то звалимо.
-   Невже справді то так небезпечно? – запитав хтось, перекрикуючи торохтіння трактора.
-   Та ні! У шахтах людей гине набагато більше, - відповів Іван.
Всі замовкли і мовчали аж до зупинки в лісі. Всі пригадували телевізійні кадри із похорону шахтарів. Аварія на одній із шахт
відбулася за тиждень перед нашою відправкою сюди. Загинуло чи то тридцять, чи і всі сорок чоловік.

Третього дня білоруський бригадир, вишикувавши нас пере відправкою на роботу, заявив:
-   Мені здається, що тут ви нічого не заробите. Вчора я був у лісі. Це просто жах! За два дні звалити тільки дев’ять смерек?
Ви, що, зубами їх гризли?! – далі пішла серія висловів, що важко перекладається з татарсько-російської на українську.
-   Та ми робили так, як ви казали… - спробував згладити ситуацію наш головний лісоруб. Але білоруський велетень
обурювався не зі злості, а для годиться. Адже всі великі люди безмежно доброзичливі.
-   Отож, сьогодні в ліс я вас не відправлю. Будете штукатурити хліви. Місцями штукатурка відвалилася, інде її корови рогами
відлущили. А ще десь погано виконали роботу ваші попередники. Інструмент і матеріали отримаєте отам, - і махнув рукою.
Чесно кажучи, нам жаль було міняти роботу, до якої вже звикли. Та і ліс зі свіжим повітрям, квітами та грибами, приваблював
більше, ніж хліви. Але ідея про попередників нам сподобалася – бо ж є вони не тільки у влади.

Виявилося, що штукатурити вміють майже всі. Нічого складного – береш у черпак рідкий розчин піску з цементом і вихлюпуєш
на стіну у потрібне і наперед почищене і подряпане металічною щіткою місце. Спочатку розчин відлітає від стіни, потрапляє в
очі, на обличчя, на груди… спочатку він падає на землю, але це все – не страшно. Підбираєш його кельмою – і знову у відро.
Через годину-дві стаєш майстром. Але майже всі ми штукатурити навчилися вдома, тут тільки пригадали. За винятком двох-
трьох. Ну і я вчився…

Після роботи у нас виникла потреба помитися. За два попередні дні робота у нас була такою, що ми не потіли, то і потреби
митися не відчували. А через відсутність елементарних санітарних умов і питання такого не виникало. Відро з водою і кружка –
ось і вся тобі баня, умивальник, душова, ось тобі і всі умови… Туалет – перекособочена будка за десять метрів від нашого
справді комунального житла. Нині ж ми відчули, що такі умови нас не задовольняють. І почали обурюватися.
-   А де ми маємо митися? – запитали ми бригадира.
-   Підете по цій дорозі. Через два кілометри повернете на право. Там буде ставок. Мило і рушники беріть з собою. І не
думайте жалітися – таких чудових умов, як у нас з вами я і не пам’ятаю. Та і літо тепер. А от зимою бувало…
Але ніхто слухати про зиму не схотів.

Наступного дня білоруський велет, якого звали Валера, оголосив, що нарешті ми будемо мати постійну роботу, бо сьогодні
привезуть асфальт. Наше завдання – асфальтувати дах на корівникові. Що ж, робота є робота, а постійна робота – це вже
добре!
   Плоский дах корівника мав розмір майже як футбольне поле, тільки трохи вужчий. З одного боку кран підіймав величезний
ківш гарячого асфальту, а ми носилками розносили його рівномірно по всій поверхні, розрівнювали великою дерев’яною
кочергою, та утрамбовували важким катком, якого штовхали поперед себе двоє з нас, бо одному було не під силу. Лопати
періодично треба було вмочувати у відро з соляркою, щоб асфальт не прилипав. Якщо взяти до уваги, що то був серпень,
температура повітря в тіні трималася постійно біля позначки сорок градусів, а на даху жодної тіні і не знайдеш, якщо пригадати,
що асфальт гарячий і від нього йдуть чорні випари, якщо пам’ятати, що солярка на сонці та ще і від гарячих лопат інтенсивно
випаровується, то можна легко уявити у кого ми перетворилися за кілька днів такої роботи. На негрів з відомої комедії Гайдая.
Та ще із розтягнутими до колін руками… Але нічого, заспокоювали ми себе, інші працюють на скиртуванні – там, крім спеки, ще і
дрібні частинки соломи прилипають до тіла і нестерпно кусаються. Оце наше вічне: буває ще гірше.

Перша неділя пройшла тихо і без особливих подій. Майже всі відсипалися, відпочивали на ліжках чи валялися на покривалах
біля ставка. Давалася взнаки важка робота, виснажлива праця від сходу сонця до перших сутінків. Люди перестали думати про
високі матерії, про політику, перестали читати книги, які привезли з дому, небагато, але дві чи три книги на нашу бригаду були.
Ми перестали обговорювати все, навіть жінки більш не пліткували. Лишилися дві теми: домівка і гроші. Отак, певно, і
прививається людям рабська психологія: із двох бід вибирають меншу. Тобто, ми всі вибрали біду більшу, але усвідомлювали,
що це тимчасово, що ми тут понадриваємося, перемучимося, переборемо себе, але потім… А що потім? Хіба із заробленого довго
проживеш? Розбагатієш? Почнеш думати інакше? Поступатимеш не так, як раніше? Станеш олігархом? Не в тій сім’ї ти
народився, друже!

Заробітчанство – це прокляття. Це пухлина на тілі суспільства. Це епідемія, яку держава не намагається не те, що лікувати,
навіть діагнозу правильного поставити не хоче, не бажає визнати, що це смертельна хвороба для суспільства. Тому, що
невигідно владі перейматися цим. Тому, що заробітчанин вдома буде терпіти все: приниження, брехню, позбавлення прав і
свобод, низьку зарплатню у своїх родичів, відсутність елементарних умов для проживання, недоступність медичного
обслуговування, корупцію в освіті та правоохоронних органах, продажність представників влади, маніпуляції при голосуванні,
підкуп виборців і членів комісій, відсутність гідності і честі у тих, кого вибирають і тих, кого призначають… Він буде терпіти все,
тільки б мати можливість знову поїхати на заробітки. Бо дома він тимчасово! Чинників тут багато, але найголовніші – це страх
перед каральною функцією влади і бажання вижити за будь-якої влади.
-   От би вже скоріше мій поїхав, а то вже два тижні вдома. Тиждень ще сяк-так, потерпіти можна. А от два – то вже кара
Божа! І це йому треба, і те йому подай, і нагодуй, і приласкай, і п’яному йому нічого сказати не смій… - жалілася якось одна
знайома моїй сусідці.
-   А чого ти хотіла? Щоб і гроші присилав, і додому не їздив? – запитувала сусідка.
-   Хай приїжджає. Чого ж? Але ж не на два тижні!
-   
Дивно, що у інших суспільствах наші люди перетворюються на повноцінних, шанованих і цивілізованих громадян, а
повертаючись додому… Навіть близьким їм людям потрібні тільки гроші.
Бажання змінити ситуацію вдома у них нема. Перебути, перетерпіти і поїхати. Саме так, чи приблизно так думав я,
напівдрімаючи на скрипучому і смердючому ліжку.

................................................................................................



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2018 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании