ИЗ ИГОРЯ ПАВЛЮКА

  * * *

Я пью. Я пою.
И чужому я радуюсь счастью.
Смакую печаль я, как тело сухого вина.
И после любви мне – как после святого причастья.
А то, что есть войны –
Так разве моя в том вина?

В себя заглянуть иногда, как в колодец, бывает.
Там много домашних цветов,
Но бездомны стихи.
Достаточно смел, чтоб сказать про тот свет:
- Я не знаю!
Достаточно жив, чтобы были друзья и враги.

Вмерзает в стекло горизонт, как испуг в наши гены.
Становимся теми, уже победили кого.
Мы в окна врезаем кресты.
Рисуем мы Солнце  на стенах
И любим, и любим, и любим мы жизнь, ого-го!..

Слова далеки друг от друга,
Как звёзды, сдаётся.
Ступеньки растут, словно тени крестов молодых.
Я рад. Я пою. А вино из лозы прямо пьётся.
И пули летят, как летели…
И я возле них.
                                   2011год
                                         
  * * *

Співаю. Спиваю.
Радію чужому щастю.
Смакую печаллю, мов тілом сухого вина.
І після любові легко – як після причастя.
А те, що є війни –
Хіба ж то моя вина?

Заглянути в себе колодязно часом буває.
Домашній побачиш там цвіт і бездомні сніги.
Достатньо сміливий про засвіт сказати:
Не знаю...
Достатньо живий, щоби друзі були й вороги.

Вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк.
Ми ж тими стаємо, уже побідили кого.
У вікна врізаєм хрести.
Малюємо Сонце на стелях
І любим, і любим, і любим життя, ого-го!..

Між зорями відстань,
  Немов між словами, здається.
Ростуть шабленята... мов тіні хрестів молодих.
Співаю. Радію. Вино просто з кореня п’ється.
І кулі летять, як летіли...
І я біля них.