Из Игоря Павлюка
         
             х х х

Золотой осенний циферблат.
Тополь тень бросает «на двенадцать».
Раны застарелые болят.
И на зиму засыпает нация.

Ждут, когда начнётся, бунтари.
Ждут, когда воздастся, богомолки.
А слеза волчицы по коре –
Словно струйка дыма из двустволки.

Ведьмы цедят птичье молоко.
Так уж повелось: нага свобода.
Как сосуществуют нелегко
На земле народы и природа!

Листопадят листья над травой.
Ходят революции кругами.
И как голос пращура живой –
Журавли отлучены от Храма.

Всё летит, летит, летит, летит.
То – живёт, а это – в дымке тает…
Нас, убогих, Господи, прости!
Мир ни изменить нам, ни спасти
Ни ума, ни силы не хватает.

                             20 июня 2011 года

Золотий осінній циферблат.
Тополині тіні «на дванадцять».
І старі поранення болять.
І на зиму засинає нація.

Ждуть, коли почнеться, бунтарі.
Ждуть, коли воздасться, богомолки.
А сльозина вовча по корі –
Наче дим з гарячої двостволки.

Відьми п’ють пташине молоко.
А свобода гола – бо ж свобода...
Отако, вітчизно, чи тако
Співживуть народи і природа?

Золоті промінчики трави.
Ходять революції кругами.
І як голос пращура живий –
Журавлі відлучені від храму.

Все летить, летить, летить, летить...
Щось цвіте, щось тихо умирає.
І вдесяте: Господи, прости,
Що свій світ змінити – сил немає.