ИЗ ИГОРЯ ПАВЛЮКА


  СЕЛО ХХ1. ГЛУБИНКА

Ночной ставок. Деревья. Лунный глянец.
Идиллия природы… Не людей…
Туман. Кривые хаты. Двое пьяниц.
Задрипанные дети где-нигде.

Моя печаль бредёт глухой тропою.
Её укрыл собой лесной покров.
Смотрю на всё – и нет душе покоя.
И ветер бьётся, словно в венах кровь.

Глубинка потихоньку засыпает.
Ни песен, ни гармошки…
Странно мне.
Лишь дряхлый дед, что знал ещё Чапая,
Во сне в атаку скачет на коне.

Всем вольно тут – как рыбам на асфальте.
Ни клуба нет, ни праздников святых.
Лишь черноротый поп фальшивым альтом
Пугает несмышлёнышей седых.

А в Храме леса – гнёзда и распятья.
И схроны – со времён Второй войны.
И вижу привидения опять я,
И хрюкают под дубом кабаны.

Летят с небес то ль звёзды, то ли паски,
Как с вышитого крестиком стола.

Всё это –
Завершающая сказка
И первоправда
Мёртвого села.

                               17 июня 2011 года


       СЕЛО ХХ1. ГЛИБИНКА

Стареньке світло Місяця над ставом.
Ідилія природи... не людей...
Два п’яниці… некошена отава.
Задрипані дітиська де-не-де.

Моя печаль, як лісова дорога. Невидим а із неба до зими.
Дивлюсь на все...
Очам моїм волого.
І вітер у печі, мов кров, шумить.

Нічний туман на озеро лягає.
Глибинка засинає без пісень.
Єдиний дід, що знав іще Чапаєва,
У снах дрімотних спогади пасе.

Всі вільні тут – як риби на асфальті.
Нема ні клубу, ні веселих свят...
Лиш чорноротий піп фальшивим альтом
Благославляє сивих немовлят.

А в церкві лісу гнізда і розп’яття,
І вітхі схрони з Другої війни.
Сидять у дуплах привиди хвостаті
І рохкають під дубом кабани.

А зверху зорі падають, як паски
Із вишитого хрестиком стола.

...Оце вона і є –
Остання казка
І перша правда
Мертвого села.