Стихи Игоря Павлюка
Перевод на русский язык Тамары Дьяченко

ИЗ ЦИКЛА «ВОЗЛЕ КАМИНА»

Хоть день золотой, а звучит в душе,
Как песня каюра, слёзно.
Я с жизнью земною на Ты уже.
Поздно...

И с кем бы беседа мной ни велась –
Она, как огонь с водою.
А жизнь моя, можно сказать, сбылась –
То битвой, а то игрою.

На памяти, правда, то шов, то шрам,
То рифма, которой жажду,
То пьяный базар моего Днепра,
Ему я верю пока что.

Вокруг – колдовских очей круговерть.
Слова шелестят всё тише.
И сердце стучит – как в окошко смерть.
И душу душа колышет.

ІЗ ЦИКЛУ «БІЛЯ КАМІНА»

Осінній вечір, хоч золотий,
Сумний – мов чукотська пісня.
З життям на Землі я уже на Ти.
Пізно…

І хоч мені де з ким, колись про щось –
Розмова вогню з водою…
Життя моє, можна сказати, збулось –
То битвою, а то грою.

У пам’яті, правда, то шов, то шрам…
То п’ятий рядок із вірша…
То п’яний базар мойого Дніпра,
Якому я вірю ще.

Зелені очі відьомські вщерть.
Акустика слів про тишу.
І стукає серце – як в шибку смерть.
І душу душа колише.


* * *

И нездешность.
И тоска. И гнёзда.
Светлый ветер тут –
Ненужный гость.
Дождь, как чья-то жизнь, оборван. Поздно.
И в губах – калиновая гроздь.

Деревянно.
Холодно. Туманно.
Лишь галдят
Вороны на земле
Или, балансируя на грани,
Греют лапки на моём стволе.

Одиноким яблоком на груше
То ли кровь, то ль воду солнце льёт.
Тишину лишь сердца стук нарушит –
И пройдёт...

Вкуса к жизни больше не имею.
Всё иссякло  на моём веку.
Падает последним чародеем
Белый иноходец на скаку.

От иллюзий только дым остался.
Ни любимых нет, ни королей.
Где друзья? – Кто спился, кто продался.
Песню сочинить – всё тяжелей.

Пляшет за окном хмельная воля.
Безутешность.
Холод.
Звёзды.
Дно.
Крик призывный:
«Коля! Коля! Коля!..»

Только Коле, видно, всё равно...

* * *

Нетутешність...
Теплі гнізда в терні.
Світлий вітер.
Золото.
Журба.
І дощі – немов життя – перервані,
І калина у тонких губах.

Дерев’яно.
Рідно і туманно.
Ще й ворони –
Вірний крик землі, –
Так-от балансуючи на грані,
Гріють лапки на моїм стволі.

Самотіє яблуком на груші
Сонце водянисто-кров’яне.
Тишу зір лиш серця звук порушить –
І мине...

Хтось уже не має сили жити,
Бо нема ні сенсу, ні смаку...
І вмира останнім ворожбитом
Білий кінь на чорному скаку.

...Так-от все.
Нема й мені ілюзій.
Віддались кохані й королі.
Продались або спилися друзі...
А слова для пісні замалі.

За вікном гуляє п’яна воля.
Нетутешність.
Холод.
Зорі.
Дно.

І кричить хтось:
«Коля! Коля! Коля!..»

Але Колі, видно, все одно...



ИЗ ЦИКЛА «СТЕКЛЯННЫЙ КАБАК»

Отпита водка на столе.
Прикид – небрежный.
Кто верит пуле злой в стволе,
Кто – скрипке нежной.

Кого изранили давно,
Кого – недавно.
Простой «советский» гастроном...
Сырочек плавленый.

Народец пёстрый – тут как тут
(Там, дальше, храмы)
Пришёл за счастьем: продают.
Игра – на граммы.

Профессор, бомж, поэт, пилот –
В одной клоаке.
Ругаются и  тянут мёд –
Как гайдамаки.

А там, за окнами – вертеп,
Метель и ветер.
Кому-то рай – не сад, а степь,
Не плод, а цветик.

Кого-то шлёпнула война,
Кого-то – слава.
А тут – глотнёшь себе вина –
И кучеряво...

Все души оптом продают.
Хватай, прохожий!..

Гроб, колыбелька,
Кровь и ртуть
Уже похожи.

ІЗ ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»

Надпита пляшка на столі.
Сльоза на шибці.
Хтось вірить злим свічкам стволів,
Хтось ніжній скрипці.

Когось поранили давно,
Когось недавно.
Простий «совєтський» гастроном...
Сирочок плавлений.

Народ пістрявий, тут як тут,
(Там, далі, храми)
Прийшов, де щастя продають,
Де гра, на грами.

Старий професор, бомж, поет –
Усі однакі.
Всі сваряться і дудлять мед –
Як гайдамаки.

А там, за вікнами, – вертеп,
Сніги і вітер.
Комусь же рай – не сад, а степ,
Не плід, а квіти.

Комусь набридли і війна,
Й кохання, й слава.
А тут – сьорбнеш собі вина –
І кучеряво...

Всі душі оптом продають,
Консерви рибні...

Труна й колиска,
Кров і ртуть
Стають подібні.



* * *

Густой июльский дождь.
Я много Храмов вижу.
Их золото и синь
Сияют мне в пути.
А дальше, дальше, да...
Особняки под крышей.
А глубже, глубже, глуб...
Три мисочки кутьи.

Пространство, время – вы
Пленительны и сладки!
Вновь жизнь-велосипед
Несёт меня, несёт.
И все на нём сидят,
На славу, деньги падки.
И едут, едут, е...
Им кажется, вперёд.

Из тьмы метеорит
Несёт на нас стихия.
Мчит мимо рек, полей,

Лошадок на лугу!..
Желанье загадал
И замолил грехи я.
Опять грешить могу.

* * *

Густий липневий дощ.
Церкви обабіч шляху:
То сині, як раї,
То біло-золоті.
А далі, далі, да...
Особняки під бляхою.
А глибше, глибше, глиб...
Три мисочки куті.

Кудись мандрую знов
У просторі і в часі:
Зупинишся – впадеш,
Бо «жись» – велосипед…
Сидять на ньому всі,
На славу й гроші ласі.
І їдуть, їдуть, ї...
Здається, що вперед.

Тим часом з темноти
Летять метеорити
Повз поїзд і метро,
Повз річку й лелечат.

Бажання загадав.
Гріх встигнув замолити.
Пора нові почать...

4 серп. 08.

ВЕЧЕРНИЙ РОМАНС

Доброй ночи, леса! Доброй ночи, стерня!
Бродит тут Бездомность-Яга.
Я б сегодня у друга просил коня,
От тебя в корчму убегал.

Только лунные косы твои летят
Сквозь снега и пути мои.
А в корчме под гитару рыдает тать,
Позавидуют соловьи.

Что-то странное и неземное тут.
Эта пластика тел и душ.
А цыганки любовь – разлитая ртуть
На моё несчастье-беду.

Над свечами висит сигаретный дым.
Верь хоть в Бога, а хоть – в других...
Ухожу от тебя таким молодым,
Ведь и жизнь – как короткий стих.

Обо всем пожалеем когда-нибудь.
Ну и что? Будет сладким сон.
Журавли вон поплачут – и снова в путь.
У природы такой закон.
У природы такой закон.

Кто обманет себя, тот счастливый тут.
Счастье честного – где? Секрет.
Плачет месяц. И слезы-росы текут.
А у Солнца имени нет.
Встанет Солнце – имени нет.

Доброй ночи, леса! Доброй ночи, стерня!
Бродит тут Бездомность-Яга.
Я б сегодня у друга просил коня,
Из корчмы к тебе убегал.

ВЕЧІРНІЙ РОМАНС

На добраніч, поля.
На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така...
Я би в друга сьогодні коня просив
І в корчму від тебе втікав.

Тільки місячні коси твої летять
Крізь шляхи снігові мої.
А в корчмі на гітару ридає тать,
Наче брат усіх солов’їв.

Нетутешнє такс щось навіки тут,
Сива пластика тіл і душ...
А циганок любов – як розлита ртуть
На мою світову біду.

Над свічками висить сигаретний дим.
Хочеш, в Бога вір, хоч – не вір...
Я від тебе іду таким молодим,
Бо й життя – мов короткий вірш.

Ще за всім пожаліємо ми колись.
Ну і що?
Буде милим сон.
Журавлі он поплакали – і знялись,
Бо природи такий закон.

Хто обмане себе, той щасливий тут.
А хто чесний – щасливий там...
Місяць плаче.
І сльози-роси течуть.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.

На добраніч, поля.
На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така...
Я би в друга сьогодні коня просив
І з корчми до тебе втікав.



* * *

Синий и промозглый ветер.
Нервы...
Всё, что своего, – всё на себе.
И родная смотрит гордой стервой
И просвиркой кормит голубей.

Как оно должно быть – кто там знает:
Как у нищих? Иль у королей?
На тот свет тропинка пролегает.
Колокол... Петух кричит в селе...

Нечисти не видно здесь и близко,
Как фуфайки ношеной в окне...
Три лица не греко-византийских:
Речка, луг и девка на коне...

Дальше – дым и злато пламенеет.
Безнадёжный чей-то плач ловлю...
Крест на старом кладбище темнеет
С белоснежной надписью:
«Павлюк...»

БАТЬКІВЩИННЕ

Льодянисто-синій вітер.
Нерви…
Все, що свого, – те вже на собі.
І кохана – благородна стерва –
Проскуркою кормить голубів.

Хто там знає – як воно повинно:
Так, як жебраки, чи королі?..
На той світ асфальтова стежина.
Дзвони, дзвони... півня крик в селі...

Тут ніяка нечисть не вживеться,
Як стара куфайка у вікні...
Лики три не візантійсько-грецькі:
Річка, луг і дівка на коні...

Далі – дим і золото рожеве.
Плаче хтось...
Від щастя чи жалю?

На старому цвинтарі дерева,
Хрест із білим написом:
«Павлюк...»


ХОРТИЦА

Здесь печали напьюсь, голубой, словно даль непочатая.
Здесь прибрежный песок, может, глубже, чем воды Днепра.
Горизонт разрывает на части здесь хата крылатая
Крестовинами окон,с которых не спала кора.

Здесь пером не возьмёшь.
Ни к чему здесь метафора длинная.
Здесь разгульно и вольно душе,
Словно сабле в бою.

И не спрятаться здесь  никуда мне от Бога единого...
Но зачем это мне?
Ведь люблю Его, а не боюсь.

Имена казаков, словно трели звучат соловьиные.
Здесь я с каменной бабой целуюсь до смерти, взасос...

Здесь ни пены, ни грязи –
Лишь суть да преданья былинные.
Здесь далекому предку на звёзды смотреть довелось.

Словно осень, разлита вокруг кровь его золотая...
Я же – вещий! Я – вечный отныне! Спасибо судьбе!
Кураи, словно волосы ведьмы, по ветру летают,
До Оси, до хребта казака привязала к себе.

Этот день привязала.
Слезою тягучею, длинной
Вниз по сабле душа поплыла –
Где-то там проросла бурьяном.

Остров Хортица – Русь.
Не окраина...
А Украина.

Только жаль:
Украина – не Хортица очень давно

ВІДВІДАННЯ ХОРТИЦІ 16 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ

Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата.
Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра.
Горизонт розриває задумана хата крилата
Хрестовинами вікон, з яких ще не злізла кора.

Тут пером не візьмеш.
Тут метафора теж ні до чого.
Тут розгульно й блискучо душі,
Наче шаблі в бою.

І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо?
Адже я люблю Його, а не боюсь.

Козаків імена, ніби назви пташок України.
І баби кам’яні, із якими цілуюсь в запій.

Тут одна тільки суть –
Тут немає рожевої піни.
Тута дихав на зорі і предок розхристаний мій.

Кров його золота он розлита, як осінь, як осінь…
І таке відчуття, що я віщий, що вічний тепер.
Курінні кураї, мов коханої відьми волосся,
До Осі, до хребта прив’язала волого себе.

Прив’язала цей день…
І душа, як по шаблі сльозина,
Попливла, попливла –
І десь там проросла полином.

Острів Хортиця – Русь.
Не окраїна…
Чи ж Україна?..

Шкода тільки –
Вкраїна не Хортиця вже давно.