| От і знову країною їде мій поїзд Містами, схожими на європейські.
 Бачу я крізь дерев зелену прозорість
 Незорану землю під жовтим перснем.
 
 Кривлячись від гіркого чаю і штину,
 Що викривають розв’язані черевики,
 Світлом від лампи забарвлю бурштином
 Стіл, на якому створився думок гармидер.
 
 Випадкові люди поспівчувають,
 Що такий-сякий бідолашний геній
 Світ ламає крізь призму чаю
 Під новим подорожнім натхненням.
 
 Лоскотно пробігатимуть тілом
 Млосні спогади про чужі країни,
 Де в обличчя тобі посміхнуться мило.
 Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.
 
 В тих країнах чиста стара Європа
 Роздаровує цяцьки-привілеї,
 І весь час шукає в чужих окопах
 Трупи біглих з концтаборів євреїв.
 
 Підхопивши озеро у нічні долоні
 Пролітаю яструбом над полями.
 Наче бранця, що втік з євроколонії,
 Земляки знайдуть мене вже без тями,
 
 Оп’янілим від смаку ніби-свободи.
 Розплачуся любов’ю до псевдо-волі.
 Браття з крил познімають важкі колоди,
 Вороги насиплють на рани солі.
 
 Кам’янець-Подільський, кінцева – Київ.
 Тричі встану прибити зануду-муху.
 Я люблю Вітчизну за те, що вижив
 Там, де інші здихали в пекельних муках.
 
 Та про мертвих краще ніяк чи добре,
 От і маємо, що після всіх лишилось:
 Тільки неба блакить, сонце і поле,
 Що ніхто не засіює навіть під силос.
 
 |