Есе опубліковано в часописі «КРИТИКА» № 4 за 2004 рік

.

    Книжки, обговорювані в цьому есеї:
    Thomas Mallon. Stolen Words. Forrays into the Origins and Ravages of Plagiarism. – Ticknor and Fields, New York, 1989;
    Susan Stewart. Crimes of Writing. — Oxford University Press, 1991;
    Le plagiat. Actes du colloque tenu a l'Universit_ d'Ottawa du 26 au 28 septembre 1991 sous la direction de Christian Vandendorpe. — Les Presses de l'Université d'Ottawa, 1992;
    Lise Buranen and Alice M. Roy, editors. Perspectives on Plagiarism and Intellectual Property in a Postmodern World. — State University of New York Press, 1999.
    Ann Lathrop and Kathleen Foss. Student Cheating and Plagiarism in the Internet Era: A Wake-Up Call. — Englewood, Colorado, 2000.
    Marilyn Randall. Pragmatic Plagiarism. Authorship, Profit, and Power. — University of Toronto Press, Toronto, 2001;
    K. K. Ruthven. Faking Literature. — Cambridge University Press, 2001;
    Wilfrid Decoo (with a contribution by Jozef Colpaert). Crisis on Campus. Confronting Academic Misconduct. — The MIT Press, Cambridge, Mass., London, England, 2002;
    Олександр Ткачук. Наратологічний словник. — Тернопіль: Астон, 2002;
    Fritz Gutbrodt. Joint Ventures. Authorship, Translation, Plagiarism. — Peter Lang, Bern, 2003;
    Gerald Prince. A Dictionary of Narratology. — Revised Edition, University of Nebraska Press, 2003.

    Ніхто поки що не скаже напевно, чи став уже плаґіят у нашому науковому та колонауковому житті епідемією. Не знаємо, що розуміти під цією стривоженою метафорою: якого обсягу, якої частотности мусить він набути, щоб стати «епідемією»? — але бачимо, що грішать ним щораз частіше автори і популярних, і нібито поважних публікацій. Грішать і високі посадовці: згадаймо дворічної давности скандал навколо статті-плаґіяту теперішнього спікера Верховної Ради Володимира Литвина — помітність випадків такого штибу затуляє собою частотність. Не знаємо також, чи ця хвороба вже смертельна, а чи тільки хронічна, як швидко вона поширюється, не знаємо про її соціологію та етіологію, час інкубації тощо: предметом зацікавлення громадської думки вона ще не стала, а інституції, що відігравала би роль, так би мовити, епідеміологічного центру, немає, і щось не чути «згори», від попечителів нашого наукового й академічного життя, наказів посилити профілактику. А може, є накази, але ефекту немає. В кожному разі, складається враження, що цей ніяк не віртуальний вірус не тільки розповсюджується, але й стає дедалі аґресивнішим і нахабнішим.
    Судячи з праць, які з’явилися впродовж останнього часу, це не тільки наше явище. Але якщо говорити про його етіологію в наших обставинах, то за совєтських часів — а саме вони є пунктом відліку в нашому новітньому громадському житті — плаґіяти хоч і були (не могли не бути, і про них іще згадаємо), але про них здебільшого мовчали. Раніше, в досовєтському і навіть у ранньосовєтському, досталінському періоді їх таки насвітлювали, але суцільна заборона вільної думки мусила й цю критику припинити: не личить режимові, який контролює геть усе, і зокрема наукові публікації, публічно обговорювати такі «проколи». А без дискусії, без усвідомлювання самого явища, нема й плаґіяту — тобто плаґіяту як проблеми. Після настання незалежности й усунення цензури публікації про випадки плаґіяту почастішали (передусім їх розслідували, мабуть, «УГО» і «Критика»). У поле зору потрапляли факти поцуплення такої чи такої кількости сторінок або цілих розділів , були й випадки привласнення цілого твору — наприклад, після смерті дослідника його не виданої дисертації , і відбувалися ці крадіжки та шахрайства на рідній ниві, переважно, так би мовити, серед своїх. Але tempora mutantur et nos mutamur in illis: оскільки на дворі тепер доба глобалізму, то треба виходити у світ. Як видно з казусу «Наратологічного словника», про який оповів Ігор Папуша, маємо привласнення — щоправда, в оправі перекладу — загальновідомої праці науковця світового рівня; маємо, одне слово, плаґіят міжнародного вже плану — хоч і зібганого із провінційних уявлень про науку і про наукову поведінку.
Якщо так, то тим більше назріває потреба роздивитися і цей ширший контекст, і нашу вужчу специфіку.

    1
    У найзагальнішому розумінні плаґіят — це інтелектуальна крадіжка, привласнення чужої праці, коли хтось повторює чиїсь думки та слова, не зазначаючи або навіть послідовно приховуючи справжнє авторство. Зрозуміло, не кожне повторення є плаґіятом: саме існування таких понять, як алюзія, цитата, парафраза, запозичення, інтертекст підказує, що ми доволі чітко розрізняємо прогріх — плаґіят — і ті повторення, які вважаємо нормальними в даному дискурсі. Слова (мабуть, усі), образи (здебільшого), концепції (деякі, а може, і більшість), навіть певні аналітичні силогізми (чи хтось пам’ятає, хто вперше сформулював, наприклад, тезу «онтогенез повторює філогенез»?) стають загальним, немовби колективним надбанням. Домагатися права власности над ними — недоречно. Знання — річ кумулятивна, синергічна й інтертекстуальна, і кожний дослідник знає (або мав би знати), як багато він завдячує самому потокові науки, як кожне осмислення будується на думці попередників і як мало (взагалі й у нього зокрема) є насправді ориґінального. Іноді нюанси стають особливо тонкими. Проте найчастіше межа між різними видами повторення та плаґіятом очевидна: вона вимірюється як кількістю (одна річ — повторити чи переповісти якусь думку, інша — привласнити абзац, сторінку, не кажучи вже про цілий твір), так і якістю, вагомістю того, що береться (запозичується). В науковому плані аналіз і його силогізми чи спостереження, розроблені критичні концепції і тим паче теорії загально прийнято вважати інтелектуальною власністю й очікувати пошанування цього факту. Але це — в науковому плані. В ширшому культурному плані поняття «загально прийнятого» може видаватися дещо відносним. Ключовими моментами тут стають сам жанр і контекст історії.
    Під першим розуміємо передусім різницю між науковим дискурсом і літературою; їх розрізнюють різні модальності й похідні від них різні стандарти, очікування, етикети. І різні виміри відповідальности. Дослідники, наприклад, знають, що Шекспір довільно використовував сюжети з англійських хронік Голіншеда і з «Життя» Плутарха, із Чосера й Бокачіо, іноді переробляв специфічні пасажі, наприклад, із Монтеня , але хіба що ексцентрики вбачають у цьому підставу для звинувачень у плаґіяті. Томас Малон припускає, що це засвідчує наше надто поблажливе, немовби за пільговим тарифом, ставлення до канонічних постатей — і, можливо, через це сам доволі часто стає у прокурорську позу, беручи на себе роль викривання плаґіяту не тільки серед звичайних грішників, але й серед знаменитостей — як-от Лоренс Стерн або С. Т. Колридж; але прокурорська настанова тут не найпродуктивніша.
    Підґрунтям цієї поблажливости до іменитих авторів є певна історична поетика — загальна спадщина романтизму з його апотеозом авторської уяви та волі й майже суцільного, некритичного пошанування геніїв. Найкраще воно, мабуть, висловлене в Еліотовому афоризмі «незрілі поети імітують; зрілі крадуть». Коли слідом за Малоном глянути на ширший контекст цього вислову (з Еліотового есею про драматурга Філіпа Масинґера), то видно, як ця зумисно провокативна думка виопуклюється:
    Найістотніше тут, як саме поет запозичує. Незрілі поети імітують; зрілі крадуть; погані поети спотворюють те, що беруть, а добрі поети перетворюють на щось краще, принаймні, на щось інакше. Добрий поет перетоплює те, що він украв, у почуттєву цілість, своєрідну, зовсім інакшу від тієї, з якої це було вирвано; поганий поет вкидає те у щось недоладне. [Mallon, с. 26]
Йдеться, річ ясна, про саму онтологію поезії, яка в цьому формулюванні також проявляє і романтичні первні мислення самого критика: у просторі поетичної якости сутність поезії однозначно важливіша за суспільно-юридичний момент «власности».
    А взагалі-то існує ціла традиція, яка заперечує у творчості власність і спромогу фальшування. «Немає нічого фальшивого, бо все, що існує, є фальшиве», — оголосив Пабло Пікасо (як переказує Жак Кокто) . З одного боку, це утвердження радикально антиакадемічної, антифілістерської, аванґардової настанови модернізму – може, центральної – щодо переважання уяви та волі митця над будь-якою конвенцією, й передусім, може, конвенціями правопорядку та власности. У праці Жана-Люка Геніґа «Апологія плаґіяту» чи не головну увагу (навіть із винесенням уривку на обкладинку) приділено програмовому есею Вільяма Буроуса «Злодії», в якому колишній bРte noir американської літератури, який свідомо і цілеспрямовано покинув світ достатків і Гарварду, щоб зануритися у світ ґанґстерів, наркоманів і бомжів і потім стати натхненником бітників, пише:
    Покиньте соромливість і йдіть у музеї, бібліотеки, архітектурні пам’ятники, концертні зали, бюра маєтности, кіностудії цілого світу. Все належить натхненному і кмітливому злодієві...
Слова, барви, світло, звуки, дерево, бронза належать живому художникові. Вони належать тим, котрі хочуть ними користуватися. Грабуйте Лувр! Геть з ориґінальністю, цим рабським і стерильним я, яке не менше уярмлює, ніж творить. Хай живе крадіжка, чиста, безсоромна й тотальна. Ми не відповідальні. Крадіть усе, що трапляється до рук.
    Із другого боку, в постмодерністському ключі межа між автентичним або ориґінальним та копією або повтором також постійно затирається. У силовому полі ігрового бачення світу, і того мега-гіпер-тексту, яким є мова та культура, все немовби змішується і поняття автентичности й ориґінальности, як і того «авторитету», який за ними буцімто стоїть, бачаться як «есенціялістська» ілюзія. Врешті-решт усе немовби увідноснюється в іронічних лапках. Промовистими під цим оглядом є спроби наукового осмислення, наприклад, літературного аналізу та історіографії. Як видно з недавньої праці К. К. Рутвена, яка на широкому (хай і здебільшого англомовному) ґрунті простежує багатогранне питання літературних фальсифікацій і містифікацій (плаґіят тут порушується тільки периферійно) сам момент фальсифікації — наприклад, Осіяна з-під пера Макферсона — перетворюється на щось у суті своїй архілітературне, не лише співмірне з літературою, але й немовби її вищу сутність. Оскільки література за своєю природою займається фіктивним, «несправжнім», то фальсифікати й підробки стають неначе «законними», «нормальними» — подекуди навіть більш «свідомими» (інтертекстуальними, метатематичними) і «кунштовними» — проявами цієї ж онтології. Хоч в онтологічному плані це, може, й так, воно також — свідомо чи ні — обходить ключовий момент суспільного функціонування літератури, її рецепції та соціології, і тому недобачає не тільки її справжнього історичного виміру, але й її внутрішньої рації буття. Адже фальсифікат — навіть коли його втілено в кунштовну гру й забезпечено естетичною якістю, як-от у Чатертонових поезіях — таки виводить свою семіотику і структуру із цього моменту підробки або перетинання якоїсь межі, того, що, за висловом Сюзан Стюарт, вписує твір у гаму «злочинів писання» (crimes of writing). Одне слово, не враховуючи цього моменту лімінальности або взагалі позамежовости, ми посутньо недооцінюємо його природу, не кажучи про функціонування. Це теоретичне недоосмислення, в стилістично-дискурсивному плані виявлене у спробах немовби компенсувати його каламбурами (наприклад, Макферсон та Осіян послідовно перетворюються на «Макфосіяна») та епізодичним накопиченням фактів — головна вада Рутвенового дослідження.
    Проте, хоч деконструктивістське бачення підробки та плаґіяту таки існує — Рутвен, наприклад, згадує (с. 131) про «розгрішення» (deculpability) плаґіяту, що веде родовід від Бахтіна та Кристевої й оперте, як ми вже бачили, на трюїзмі, що, мовляв, «усе вже давно було сказано», – у науці воно не є канонічним; деякі відрухи самозахисту ще надалі спрацьовують. Зате воно має далеко ширше (і подекуди леґітимніше) застосування в світі митецтва і літератури. Не завжди, щоправда, переконливе. Нещодавно, вкотре оглядаючи багату колекцію скульптури у вашинґтонському музеї сучасного мистецтва Гіршгорн, при самому вході побачив (раніше не було або не помічав) твір Джефа Кунса, який уславився (постмодерним?) поєднанням банальности й порнографії. Тут автор обмежується лише цим першим (адже музей у Вашинґтоні, а не в Амстердамі): доволі типову порцелянову австрійсько-італійську фігурку кінця XIX століття заввишки, мабуть, сантиметрів із двадцять, яка зображає мандрівного крамаря з великим наплічним крамом і люлькою, тепер «повторено» (сплаґійовано?) у великій (зо два метри) статуї з лискучої нержавкої сталі. Бюрґерська цяцька у монструальній реінкарнації. Це, мабуть, також мистецтво.

    2
    Сформувавши уявлення про те, що таке мистецтво, історія визначила й те, що таке плаґіят. Як показує гарвардський історик-медієвіст Джайлс Констабл, у середні віки існувало доволі чітке (хай і суб’єктивне й особистісне) розуміння правди та фальшування; так само і в ранньому, і в пізньому середньовіччі існували різні підробки-фальсифікати. Одинадцяте й дванадцяте століття були для них золотим віком. Констабл, цитуючи своїх попередників, каже: «Поважні люди і поважні громади підробляли як ніколи до того і ніколи після того... Підробка була складником спільної европейської культури відродження дванадцятого століття»; саме поширення цього явища віддзеркалювало нові потреби (леґітимності) й нову віру в документи і в центральну владу; воно також породжувало новий професіоналізм і нові захисти перед фальшуванням [Constable, с. 12–13]. Підробка для середньовічного церковника була таким же типовим злочином, як убивство для середньовічного рицаря [с. 15–16]. Проте, середньовіччя не мало поняття плаґіяту, тобто не мало почуття інтелeктуальної власности. Коли середньовічні писання цитують джерела, — пише Констабл, — вони намагаються надати собі авторитету, а не виконати обов’язок перед іншими письменниками. Середньовічні письменники, як і середньовічні митці, шукали авторитетної правди, внутрішньої форми, яку вважали спільним добром, а не приватною власністю першовідкривача [с. 27]. В цьому також коріниться добре відома дослідникам давньоруської та давньоукраїнської літератури поголовна практика варіювання, повторювання-переписування і «тиражування» пам’яток і текстів. Практика, зрештою, яка не обмежується тільки сивою давниною.
    Добою підробок і фальшивок було і XVIII століття (це стосується передусім Англії, але згодом і цілого Заходу). В 1704 році Джордж Псалманазар видав написаний латиною «Історичний і географічний опис Формози», нібито його батьківщини, що подекуди базувався на вже зроблених на той час описах Японії та Китаю, але переважно був суцільною вигадкою, аж до вигаданої мови з алфавітом і фантастичних культури та релігії. Найбільше вражав звичай (вірогідно, складений за подобою розповідей про ацтеків) щороку жертвувати вісімнадцять тисяч немовлят і годувати ними знать і духівників (деталь, яку потім влучно використав у своїй «Скромній пропозиції» Джонатан Свіфт ). Родом, мабуть, фламандець, Псалманазар якийсь час на доказ свого походження говорив цією вигаданою мовою і навіть прилюдно їв сире м’ясо на підтвердження кровожерних звичаїв своєї батьківщини; коли невдовзі фальшивку викрили, він покаявся й останні роки життя жив із перекладацької та письменницької діяльности. Але процес лишень починався. Наступними були Макферсонів Осіян, поезії Томаса Чатертона — якісні й цікаві — приписані вигаданому Томасу Роулі (священикові й поетові буцімто з половини XV століття) і численні фальшивки Шекспіра; наприкінці століття в Росії з кухні Мусіна-Пушкіна появилося наше власне, «вітчизняне» «Слово о полку Ігоревім». Далі були чеські рукописи й твори, які мають безперечну цінність, але ж не є тим, чим формально прикидаються: «Історія Русів», «Калевала», «Запорозька старовина» тощо. Відображаючи, ясна річ, романтичну поетику й цінності, ідеологічно-естетичним джерелом вони мали просвітництво XVIII століття з його дедалі більшим захопленням історією й старожитностями, а також тут (що не завжди усвідомлюється) відіграв роль зворотний бік просвітницького раціоналізму, тобто його «тінь»: активний пошук позараціонального, окультного і містифікаційного.
    Стало звичним ставити поряд підробку і плаґіят, як побратимів зі сфери «злочинів писання», а вони ж дзеркально протилежні у своїй дії: в першому випадку певному, здебільшого стародавньому або вигаданому авторові приписують новонаписаний твір; у другому приписують собі твір дійсного автора. В обох випадках, одначе, маємо певний обман і маніпулювання концепцією авторства. В XVIII— ранньому XIX століттях воно тільки встановлювалося, хоча історичні огляди свідчать, що в якійсь формі плаґіят таки існував в античній добі (для римлян «plagium» — це привласнювання чужого майна, а саме — рабів; але вже у Марціяла натрапляємо на перші конкретні нарікання з приводу крадіжки його текстів). Проте тільки коли в XIX столітті кристалізується поняття автора і його — та видавця — юридичних прав, зокрема інституту авторських прав (copyright), питання плаґіяту набирає тої значущости, яку воно має тепер.
    Як видно із праць Томаса Малона та його попередника Александера Лінді, нива плаґіяту не тільки широка, заповнена численними, часто вельми пікантними прикладами, але й різноманітна, тобто мультидисциплінарна: передусім він зачіпає царину слова, літературу й науку, — але також інші види мистецтва: театр, музику, кіно й естраду; а ще світ політики й комерції.
У різних юридичних системах (скажімо, в американській) плаґіят — річ набагато ширша, ніж порушення авторських прав (copyright infringement). Юридичне оскарження враховує матеріяльну шкоду, заподіяну через порушення. Коли закінчується строк захищености авторських прав, твір стає суспільним надбанням, і тоді чи то виконувати Моцарта, чи перевидавати Шекспіра або Шевченка може будь-хто; але нікому й надалі не дозволено приписувати їхні твори собі: в усіх суспільствах спрацьовують ті чи інші закони проти ошуканства. Тому плаґіят формально може не бути порушенням авторських прав, отож і реаґують на нього передусім адміністративними, професійними та моральними заходами, а вже потому — юридичними (хоч і їх застосовують часто).
На відміну від підробок, поява яких може бути зумовлена високими патріотичними почуваннями, плаґіят здебільшого спричиняють особистісні й приземні мотиви: матеріяльна користь, професійне просування, зрештою, звичайна студентська скрута — треба щось здати, а ні натхнення, ні часу на дослідження й писання немає.
    Різними можуть бути й мотивації викривачів плаґіяту: від бажання встановити справедливість і викрити шахрайство навіть іменитих авторів (як у вже згадуваного Малона) до дешевих міркувань матеріяльної наживи або помсти, бажання здискредитувати суперника. Іноді ті, що голосно виступають проти плаґіяторів — як-от згадувані Стерн і Колридж, — самі залюбки позичають. Іноді викривання перетворюється на своєрідну вендету — як у випадку, коли Едґар Ален По, ключова постать в американській літературі першої половини XIX століття, вперто доводив, що його сучасник, найвідоміший поет його доби і гарвардський професор Генрі Лонґфело — плаґіятор; сам казус дістав назву «війна Лонґфело» в американській літературі . Як показують пізніші дослідження, сам По також не був вільний від плаґіяту у своїх писаннях. Проте сутність війни По і Лонґфело стосується не так звичайного плаґіяту, як узагалі тонких питань про межі поетичного перекладу, поетичного впливу, імітації та авторитету; жупел плаґіяту лише загострює, «скандалізує» цю полеміку.
    Як і будь-яка людська діяльність, плаґіят у чомусь має певні закономірності, у дечому всі його вияви неповторні. Найсвоєріднішим, мабуть, слід визнати випадок із Гелен Келер, яка від другого року життя була сліпою та глухою, але всупереч цій страшній упослідженості навчилася — завдяки величезним власним зусиллям і допомозі відданих учителів — читати і писати, закінчила коледж і стала авторкою двох відомих книжок: «Історія мого життя» («A Story of Мy Life», 1903) і «Світ, у якому живу» («The World I Live In»; 1908). Плаґіят їй приписувано аж двічі. Вперше це сталося, коли одинадцятирічною дівчинкою вона написала оповідання, вочевидь у подарунок ректорові своєї школи для сліпих, — просто переповівши казку, яку запам’ятала дослівно. Другого разу їй закинуто, що в одній праці вона дослівно переповідає уривок із писань священика та філософа Джеймса Мартино . Келер пояснила, що друзі їй переповідали (вистукуючи по руці) різні цікаві оповіді, і вона, уживаючи їх потім у своїх писаннях, часом до ладу не знала, звідки бралися оці «перелітні речення й абзаци». Це її турбувало, вона навіть думала: «...Варто мені, мабуть, перестати писати, бо не можу з певністю встановити, котрі з моїх ідей запозичені — хіба що ті, які збираю із книжок із рельєфним друком». Так феноменальна (хоч і не досконала) пам’ять обертається проти автора — автора, що не може звірити написане ані зором, ані навіть слухом.

    3
    Іще двадцять років тому ніхто не міг передбачити, що наші міркування про закономірності й своєрідності стануть дещо зайвими, що в медіюмі інтернету плаґіят а) перетвориться із поодиноких казусів на загальну присутність, на щось таке, що є основним компонентом навчального процесу, і що б) цей компонент, його загальну доступність, забезпечуватиме ціла індустрія. Для повноти образу варто додати, що в) постала ще й контріндустрія боротьби з електронною заготівлею плаґіяту. Все це, правда, поки що тільки в Америці — але на те він і інтернет, щоб не мати національно-державних меж (окрім, може, мовних), і, на жаль, немає причин сумніватися, що в добі глобалізму цей приклад стане закономірністю.
    Kнижкa Ен Лейтроп і Кетлін Фос має дещо мелодраматичний заклик у підзаголовку (в дусі «прокидайтеся, люди добрі, поки не пізно»), і тон стурбованости перед майбутньою катастрофою насичує весь текст (книжка рясніє такими окресленнями, як «пошесть» й «епідемія» та закликами до більшої чутливости, рішучости, відсічі). Але це зрозуміло, коли взяти до уваги адресата і зміст. Ця не надто інтелектуальна, але подекуди інформативна і щира книжка звертається до основних гравців у педагогічному процесі — батьків і, передусім, шкільних учителів, які мали би перейматися тим, що діється з цілим поколінням учнів початкових і середніх шкіл Америки; а її зміст доволі чіткий: ресурси інтернету роблять плаґіят у шкільних задачах (рефератах, курсових роботах тощо) не лише вкрай можливим і легким, але й закономірним, неминучим. А з цього випливає ширша й моторошніша констатація: культура шахраювання навіть не просотує, а опановує американське шкільництво . Маючи завдання написати щось, наприклад, про Конрадове «Серце темряви», студент через google або yahoo може знайти потрібний вебсайт (в 17-му розділі книжки автори описують їх п’ятдесят; деякі надають свої «послуги» задарма, деякі за плату) і за кілька секунд дістати заготівку більш-менш доречного реферату. Далі кмітливіші студенти її переформатовують, замінюючи якісь слова та фрази своїми; некмітливі нічого не міняють, іноді навіть не вилучають ознак інтернетівського походження.
    Зрозуміло, є різні засоби викрити такий плаґіят: починаючи від простого уміння самих викладачів, що мали би знати можливості кожного свого учня, оцінити, чи під силу йому написане. Однак перевірити підозрілий текст можна й електронним способом, застосувавши котрусь інтернетівську програму, яка зіставить його з різними банками даних на підставі пошуків серії слів (див., наприклад, altavista.digital.com, http://www.lycos.com, http://www.netscape.com, http://www.metacrawler.com). Утім, проблема технічних можливостей учителя не видається суттєвою проти суто прагматичної (чи зрадіє він іще одному навантаженню) й етичної: чи захоче він перетворитися на якогось цербера, на кшталт того криптотюремного наглядача, що його так дотепно описав ўомбровіч у «Фердидурке».
    Але чому можливість легко і вмить списати автоматично призводить до використання цієї можливости, чому плаґіят і справді стає неминучим? Чому не спрацьовують жодні запобіжні відрухи? Лотроп і Фос відповіді на це не дають, зрештою, їхня прагматична і мало аналітична праця й не ставить цього питання. Та крім порад учителям і батькам вони також наводять результати різних опитувань — в основному досить невідрадні. В 1998 році так чи інакше вдавалися до шахрайства від 70% до 80% учнів середніх шкіл; 13% призналися, що вдавалися до плаґіяту. Відповідно міняються й настрої: в 1969 році вважало, що іноді треба бути нечесним, 33,5% учнів середніх шкіл, 1979 року — вже 64,1%, а 1989-го — 66,6%. За тим же опитуванням у 1969 році 66,5% признавалося, що іноді списували щось із книжок, в 1979 році таких було 79,9%, а в 1989 році — 76,1% (нібито невеличка зміна на краще). На запитання, чи є чесною більшість людей у США, 1969 року ствердно відповіло 49,1%, 1979-го — 26%, а 1898-го — 23,8%. Ріст песимізму чи пак цинізму доволі однозначний.
    Цікаво було би порівняти ці результати з аналогічними опитуваннями в інших країнах. Чи проводили коли-небудь такі опитування в Україні? Чи допустимі вони взагалі? (Бо навряд чи таке було можливим за совєтських часів.)
    У доволі однозначному і здебільша понурому образі, який малює книжка Лейтроп і Фос, є й певні міжкультурні нюанси. У дусі політичної коректности опитуваних учнів розрізняли хіба тільки за віковими ознаками (навіть не статевими й напевно вже не етнічними). Але є така категорія, як ESL (English as a Second Language) — діти новоприбулих еміґрантів, які вивчають англійську. І серед них автори знаходять цікаві закономірності. У підрозділі «Допустима співпраця», де йдеться про те, як пояснити учням, що ті мусять робити самі, а що можуть і з іншими, — прикінцева частина (с. 122–123) має промовистий заголовком «З’ясування, що таке співпраця і плаґіят для учнів з інших культур»:
    Новоприбульці до американських шкіл можуть мати зовсім інакше поняття про співпрацю над завданнями. Багатьох із них учили, що найважливіше — це працювати для колективу, і відмовлятися від того, щоб поділитися своєю працею з іншими — еґоїстично і неправильно. Ці учні часто працюють над завданнями спільно, допомагаючи тим, хто чогось не розуміє. Багато з їхніх домашніх завдань дуже подібні виглядом і тоном; учні давали один одному очікувану поміч і не бачать нічого злого в тому, що є схожості.
    Часто ці учні зовсім не розуміють, що таке плаґіят. Деякі з них походять із культур, де навчання полягає у повторюванні пасажів із важливих письменників у цій дисципліні. Копіювання слів визнаних авторитетів бачиться чимось розумним і правильним, навіть честю для того науковця, якого копійовано...
    Констатація елементарна (як і ціла книжка), але, мабуть, правдива, і показує, що плаґіят як проблема також визначається культурою. Це питання варто розглянути не лише на педагогічному, але й на академічному рівні.

    4
    Кілька книжок, що появилися за останні роки, — починаючи від уже згадуваної монографії Сюзан Стюарт «Злочини писання» (1992) і матеріялів одночасного міжнародного колоквіюму про плаґіят в Оттавському університеті, виданих книжкою наступного року, — пожвавили обговорення проблеми плаґіяту в контексті академічної науки і теорії культури, встановивши нову і вельми якісну планку. Книжка Стюарт порушує питання плаґіяту лиш побіжно, але таки вмонтовує його в осмислення сутности літературного і мистецького обману, його психології (хоч би на прикладі вже згаданого Псалманазара). У в оттавському колоквіюмі плаґіят уже є чільним питанням, обговорюваним і в історичному (дослідження auctoritas середньовічньої рукописної культури), і в порівняльному плані (розгляд плаґіяту в арабських теоретичних писаннях про поезію й зіставлення американської та французької сучасних академічних культур); до цієї праці ми ще повернемося.
    Нещодавно появилися три книжки, які поглиблюють цю тему: збірка статтей під редакцією Ліз Буранен і Аліс Рой «Перспективи на плаґіят та інтелектуальну власність у постмодерному світі» (1999); книжка Мерилін Рендол «Прагматичний плаґіят. Авторство, прибуток і влада» (2001), де чи не найповніше обговорено те, що авторка називає «прагматикою» плаґіяту: його пов’язання з авторством і поняттям ориґінальности, з політично-економічним підґрунтям ставлення до джерел і моделей, колоніяльних стосунків, влади тощо; нарешті, найновішою є праця Вілфрид Деку (за участи Джозефа Колперта) «Криза в університетах: конфронтування академічної нечесности» (2002).
    Лейтмотивом перших двох книжок є той вимір, який буцімто є визначальним для нашої доби не менше за інтернет і який нібито знімає проблему плаґіяту. Йдеться про постмодернізм — не так про тексти й практики, як про його теоретичні засади, в яких відбувається поступова нівеляція самого поняття автора. Найчіткіше, мабуть, проблему поставлено у статті ўілберта Ларошела «Від Канта до Фуко: що залишається від автора у постмодернізмі» . Залишається небагато, каже Ларошел:
Від Фуко до Ліотара, від Дериди до Бодріяра поступове нівелювання авторства, якщо не самого існування автора, не тільки радикально деконстрюює самопредставлення (ілюзію, що хтось є суб’єктом своєї праці), але також установлює програму — якщо не нову політику. Постмодерна утопія — це анонімність. Вона віддає акт писання спільній власності. Як щось антигуманістичне, воно закликає до певного випаровування «я» — аж до остаточного розчинення. Як щось антикантівське, воно виявляє, що за авторством нічого не стоїть — окрім імперативів, які реґулюють комерціялізацію...
    Видворення автора має низку наслідків для статусу писаного слова і, в результаті, на постмодерну дефініцію плаґіяту. [с. 128]
Підсумовуючи, автор наголошує такі тенденції у постмодернізмі: 1) «роз’єднання онтології та закону», 2) «роз’єднання історичности та текстуальности» (твір співвідноситься тільки з собою і ні з чим іншим; нічого поза текстом немає) і 3) «розмиття плаґіяту через не-відповідальність автора» (оскільки його, як і ориґінальности, немає, він і не може ні за що відповідати [с. 128–129].
    Все це, річ ясна, закорінено (якщо тут доречний такий оксюморон) у загальній тенденції цих теорій до абстрактности, ідеалізму і звичайної гри ідеями, менталізму. (Ларошел у продовженні повищого пасажу говорить про те, як Ліотар «мріяв про книжку без назви і без авторства» — хоч і признавався, що це наївно.) Бо попри менталізм залишаються тривкі структури (і, отже, онтології) суспільного побутування і закону; самі теоретики, мабуть, не хотіли би, щоб хтось обкрадав їхні книжки й авторські права та їхні банкові рахунки. З другого боку, мета таких теорій не так встановлювати закони для дійсности, як розкривати (і подекуди епатувати) сучасну anomie, безвихідь (колись-то «буржуазного», а тепер постмодерного) суспільства, як також — цілком слушно — насильство владних структур і дискурсів тощо.

    5
    Антифоном до теоретичних роздумів є власне питання інституційного, академічного контексту плаґіяту, зокрема його культурного підґрунтя. Як видно зі статті Сью Симонс у «Перспективах на плаґіят» , плаґіят в американських коледжах кінця XIX — початку XX століття — річ доволі поширена навіть у таких елітарних інституціях, як Гарвард або, наприклад, Мічиґанський університет, у якому в 1890 році, тобто без жодного інтернету, шахраювали, за свідченням одного тодішнього студента, десь дві третини [с. 43]. Саме тоді запроваджено програми-курси писання зі стандартизованими темами й навіть різними схематичними приписами — як писати, серед яких безособовий стиль був на першому місці. У відповідь на цю рутинізацію і в суті речей втрату права на авторство, студенти, твердить Сімонс, запровадили принцип «колективного авторства», тобто поширеного користування готовими, штампованими «темами»; тобто сама організація навчання немовби стимулювала плаґіят [с. 41–51]. (Чи не схоже це в чомусь на нашу вітчизняну практику з її офіційними темами, підходами, риторикою тощо?)
    Найретельніше це питання обговорено у «Кризі в університетах». До того ж авторові йдеться не про студентів (хай і університетських), а про викладачів, науковців, і не лише про плаґіят, а про будь-яку неетичну поведінку в науці, не тільки нечесність у дослідженнях, a й фінансові надужиття в навчальному контексті, фальшування curriculum vitae і звітів, фаворизування окремих студентів, нагороджування дипломами з міркувань, не пов’язаних із наукою, приписування собі (спів)авторства в чужій праці тощо. Не згадує він, щоправда, про хабарі за вступ до вузу або певну оцінку.
    Усе це стосується загальної екології наукового (академічного, університетського) середовища, і цей принцип автор виносить в епіграф (цитуючи Ц. К. ўунсалус): «Найважливіший компонент у формуванні дослідницької чесности наукового закладу – це лідери, віддані етичній поведінці. Якщо лідери чесні, то заклад піде за ними; якщо з’ясується, що вони сповідують її тільки про людське око, то й заклад перебере ту саму настанову» [с. v].
    А осердям такої етичної поведінки якраз і є трактування плаґіяту — і цей унікальний підручник розглядає його формальний, поняттєвий, текстуальний, адміністративний (а подекуди й моральний) аспекти — і подає докладні поради та приклади: бібліографічні, процедурні, додаток щодо комп’ютерних програм тощо, фокусує увагу на «розкритті» плаґіяту (й інших зловживань), на його аналізі (тут подано особливо тонкий інструментарій, бо найчастіше йдеться не про дослівне списування сторінки за сторінкою, а про різні стратегії переповідання, камуфляжу, нібито-цитування тощо), оцінці виявленого плаґіяту і, не в останню чергу, як запобігати таким випадкам (тут автор дає одну цілком логічну пораду: не задавати студентам тем, яких вони не готові опрацювати, або які своїм заяложеним підходом немовби запрошують до списування) і як їх розголошувати. Це особливо важлива річ: авторові роздуми й поради для того, хто береться виявити плаґіят або неетичну поведінку, хто морально чи психологічно змушений це зробити — бо годі далі мовчати. Ця роль — whistle blower (українського відповідника, мабуть, ще немає) — вкрай тяжка й непопулярна: адже хто хоче бути «донощиком»? А проте без цієї функції захисту і протесту перед зловживаннями немає громадянського суспільства й інституційного здоров’я. Є omerta , мовчанка заляканих; de facto — співучасників.
    У викритті плаґіяту найосновнішим чинником є інституція, її здатність адекватно реаґувати на виклик, яким є неетична поведінка в науковому контексті. Отож зараз після ключового підрозділу «Плаґіят чи не плаґіят» іде підрозділ «Чи може докторська рада бути не етичною у своїй поведінці»? Питання — риторичне, бо, звісно, що може. Лейтмотив цієї праці — коментування двох протилежних випадків, із якими авторові довелося зіткнутися в ролі експерта (він із цього починає і часто до цього повертається): в одному з них відповідна інституція потрактувала проблему виявленого плаґіяту належно, у другому (на думку автора, кричущого більшою мірою) — зам’яла справу.
    Для Деку важливо, що перший випадок стався в американському університеті, а другий в европейському. Автор (з походження бельгієць) підходить до проблеми суто функціонально, системно (без будь-якого недоречного проамериканізму чи антиевропеїзму). Проте він заторкує питання культури — і з огляду на те, що студенти з інших культур, як ми вже бачили, можуть мати інші стандарти сумлінности, й у ширшому, культурно-політичному сенсі. Наприклад, Деку цитує чеського економіста, який стверджує, що «не етична поведінка може бути "раціональною" відповіддю на інтелектуальну нечесність, накинуту комунізмом», і додає від себе, що «напевно є цілі країни, де цілий академічний світ, саме тому, що перебуває в репресивній або корумпованій політичній системі, попросту вимагає шахрайської поведінки, щоби просунутися або бодай проіснувати». І далі каже, що «навіть викладачі в демократичному західному контексті можуть прилучитися до цієї потреби та переступити етичну межу для "доброї справи"», і наводить такий приклад, що його почув від колеґи:
    Один із моїх друзів опинився в ролі промотора грубо некомпетентної дисертації студента з /.../, який також сплаґіятував чимало джерел. Якби той студент не дістав звання, в нього відібрали б студентську візу і відіслали б до /.../. Його держава виділила йому великий ґрант на це звання, тож він мусив би його повернути. А що повернути він не був спроможний, то його принаймні посадили би до в’язниці, а може, стратили. Цілий департамент опинився в етичній пастці й після божевільних всесторонніх консультацій мій друг мусив написати відгук, що дисертацію виконано на належному рівні. Причиною плаґіяту тут не була культурна невизначеність, а розпачливе становище цього студента: він попросту не вмів свою крадіжку приховати... [с. 26]
У ще сфокусованішій формі питання різниці культурних та інституційних цінностей і навіть певних культурних схильностей у ставленні до плаґіяту формулює Антуан Компаньон, професор Колумбійського та Сорбонського університетів. Він автор відомих книжок з історії й теорії літератури, але тут ідеться не про його вагомі наукові праці, а про невелику статтю «Університет і спокуса плаґіяту» в оттавському збірнику .
    Компаньон прагне з’ясувати, чому одне середовище, одна культурно-інституційна традиція більше сприяє плаґіятові, ніж інша, і задля цього він, звертаючись до колеґ на колоквіюмі, готовий поставити питання радикально:
    Кожне навчання, як у природничих науках, так і в гуманістиці, є формою плаґіяту. Хто з-поміж нас удаватиме, ніби так чи так не використовував у своїх лекціях ту чи іншу статтю або книжку, забуваючи послатися на неї? Але не говорю тепер про цей явний і типовий плаґіят. Кожний курс лекцій є синтезою інформації, не підкріпленої посиланнями. І курс лекцій є ліпшим настільки, наскільки він якісно плаґіює, тобто наскільки його джерела численніші й краще засвоєні. Проте курс лекцій є в своїй суті чимось таким, де запозичення не приписується комусь.
    І провадить далі, цитуючи Геґелеві «Принципи філософії права»:
    Просування науки взагалі й навчання зокрема — бо це є його покликанням і завданням — не є чимось іншим, як повторюванням ідей, що не є новими, а вже висловлені й прийняті ззовні... Отже, якою мірою це повторювання вже сказаного або перероблювання вже зробленого переводить створену таким чином наукову скарбницю, зокрема думки когось, хто ще посідає свої інтелектуальні права, у приватну власність того, хто їх повторює? Якою мірою воно дає або не дає йому право робити їх своєю приватною власністю? Якою мірою, коли мова про літературний твір, таке повторення стає плаґіятом? Це щось таке, чого не можна визначити точним законом, ані зафіксувати юридично або леґально. Так само плаґіят має бути питанням чести і честь має зупиняти перед ним. [с. 175–176]
    Зберігати цей баланс чести і є постійним завданням культури. Проте різні традиції встановлюють різні вимоги чести. У Франції, каже Компаньон, є суворі закони проти шахрайства на іспитах, але до плаґіяту ставлення відносно поблажливе; тут про нього менше говорять, майже немає наукової літератури на цю тему — на відміну від Америки, де він є питанням особливої ваги [с. 179–180]. Компаньон пояснює це тим, що у Франції, по-перше, університету як етосу і онтології, як ідеї університету, як спільноти пошуку правди на підставі принципу оцінки колеґами (peer review) немає; раніше була олігархія мандаринів — тепер існує корпоративний синдикалізм [с. 182]. По-друге, плаґіят немовби вписується в університетську систему, вмонтовується в неї — розгалуженою мережею паранаукових видань, які повторюють і тиражують різних відомих авторитетів:
    Час від часу вас просять умістити уривок з вашої книжки у цей жанр малих vade mecum, і ви приймаєте цю пропозицію; насправді не мусите навіть погоджуватися: ваш редактор вам висилає листа, де вас інформують, що якщо ви протягом 15 днів не заперечите, це вважатиметься за згоду; і так чи інакше ви берете участь у цьому гігантському плаґіяті, чим є вульґаризація...
Кожне парауніверситетське видання є нічим іншим, як величезним плаґіятом, від якого неможливо триматися осторонь. [с. 183]
Проблема походження цих макротенденцій є ширшою й набагато розгалуженішою та складнішою. (Скажімо, Компаньон побіжно згадує у зв’язку з американською моделлю традиції пуританства.) Однак немає сумніву, що і суть проблеми, і її поодинокі прояви коріняться в загальній системності. І ця системність увиразнюється передусім у порівняльному зіставленні.

    6
    «Наратологічний словник» Олександра Ткачука встановлює своєю зухвалістю нову планку в історії вітчизняних плаґіятів. Бо тут ідеться про привласнення цілої книжки, і то не звичайної монографії, а етапної праці визначного спеціяліста, праці, яка, попри її не надто великий обсяг (друге видання має всього 126 сторінок), синтезує дослідження і теорію цілої дисципліни наратології та спирається на обширну бібліографію (близько 300 позицій). Розмах крадіжки і водночас наївність, із якою тернопільський аспірант привласнює собі працю, що перевищує його можливості не осмислити навіть, а просто прочитати весь масив знань, на якому цей словник базується, змушує шукати аналогій із отими підлітковими інтернетними плаґіятами, де немає кореляції між автором і текстом і де текст відтворюється механічно — хоч і з новим підписом.
    Щоправда, тут маємо не звичайне «відкачування», а переклад, що нібито пом’якшує справу. За нормальних обставин право на переклад чітко обмежено законом про copyright. Перекладати та друкувати без дозволу — це вже порушення; але перекладати і друкувати як своє — це вже високе мистецтво. Воно практикувалося, річ ясна, в середньовіччі й на початку новітньої доби, але відколи оформилося поняття авторства, такий учинок не є леґітимним: зрештою, звинувачення По на адресу Лонґфело й закиди Колриджеві стосувалися саме перекладів. Існує, очевидно, поняття «переспіву» — але це в літературі, в поезії, і навіть там прийнято зазначати, що саме переспівано. В науці такі незазначені «переспіви» — це і є плаґіят.
    Другий момент — сам жанр словника. Автор першого словника англійської мови Семюел Джонсон уважав, що «всі дефініції одної і тої ж речі мусять бути подібні» . Докладніше про це говорить Сидні Ландау:
    Словники завжди копіювали один від одного, але жодний поважний словник сьогодні не буде брати цілі уривки з іншої праці й передруковувати їх дослівно — що власне й робилося в XVII столітті. Якщо взяти й порівняти дефініцію за дефініцією різні конкурентні словники, то мало знайдемо у них дослівних перегуків, хіба що коротких формул на кшталт «стосується того чи того». Адже можливості окреслити «коров’ячий» або «ящірний» обмежені .
    Але в наратологічному словнику зібрано не загальновідомі поняття, як-от «корова» і «коров’ячий», а спеціялізовану термінологію, і навіть не так (усю) термінологію, як добір і синтезу теперішнього стану дисципліни. І хоч у своєму вступі Олександр Ткачук згадує «проблеми теорії оповіді в працях з історії української літератури (І. Франко, О. Білецький, І. Денисюк, Н. Крутікова, О. Гончар, П. Хропко, М. Легкий та ін.)» [с. 4], все це, як уже показав Ігор Папуша і як може переконатися кожний читач, є лише бутафорією. Насправді ж усі, дослівно всі дефініції у цьому словнику списані, тобто перекладені зі словника Джералда Принса. Це стосується навіть таких «вітчизняних» (за совєтською термінологією) понять, як очуднення  (остранение), що подається за Принсовим defamiliarization, і таких понять як сюжет і сказ. (У цьому останньому, щоправда, введено певні українські дефініційні компоненти (Франко), але каркас гасла залишається той самий, що у Принса. З другого боку, спорідненого явища gaw_dy не згадано, хоча в бібліографії записано «Podr_czny s_ownik termin_w literackich» (у Принса його нема), де це поняття, звісно, є — отже, і ця бібліографічна позиція бутафорна.
    До Папушиної констатації муляжного або камуфляжного, а іноді дезорієнтаційного характеру Ткачукової адаптації Принсового словника варто додати ще кілька зауваг про суто перекладацькі вади. Найперше — про перенасичення кальками. Зрозуміло, що якусь їх кількість українська мова вже давно засвоїла (автор, аґент, адресат, аналіз, арґумент тощо), деякі кальки неминучі в наратологічному контексті з огляду на їхню технічну функцію (як-от автодієгетичний, аломотив або аналепсис). Але чи справді немає іншої ради, окрім як творити з англійських слів alteration (зміна), alternation (чергування), abrupt/abruptive (раптовий, різкий) кальки И la абруптивний діялог, альтерація, альтернація? Таких прикладів – десятки, власне, величезна більшість словника: комплікація, кон’юнкція, маніфестація (ідеться не про народ з транспарантами, а про «виявлення»), перформація (тобто performance, «виконання») тощо. Це не тільки насильство над українською мовою, що відзначив Ігор Папуша, але й свідчення елементарної непідготовлености, некомпетентности перекладача. Не маючи відчуття, де треба, а де не треба вживати кальки, тобто на якому рівні (загальному чи вузько професійному) слід здійснювати первісну дефініцію, він перетворює професійний жарґон, на жаль, неминучий у таких працях, на остаточну абракадабру.
    Не менше насильство коїться й над англійською мовою — тобто над самим сенсом і змістом ориґінального словника. Поняття tag (і тим-то tagged clause, tagged direct discourse тощо) не є «кінцівкою» або «кінцевим реченнєвим компонентом», а скоріше «ярликом»; отож усі міркування навколо цього поняття [с. 53–54] хіба що заплутують. Ще більша плутанина стосується поняття implicit, що його Ткачук перекладає як «прихований», тоді як отут і потрібна калька — «імпліцитний» або «імплікований». Слово covert також перекладено як «прихований» (тут це правильно), відтак дискусія навколо питань імпліцитного/прихованого автора, наратора, читача [ст. 109–110] тільки дезорієнтує. Поняття etic, тобто etic approach (пор. протиставлення emic/etic, фундаментальне для новітньої лінґвістики, антропології тощо) не можна називати «етичним підходом»: це відсилає читача до «етики» — а не про те йдеться. (Ідеться про різницю між внутрішнім і зовнішнім підходами за аналогією до phonEMIC/phonETIC. Сама подана тут дефініція в основному спрацьовує — але це Принсова, а не Ткачукова заслуга.)
    Продовжувати цей аналіз немає тепер потреби, хоча як казус плаґіяту і неповноцінної підробки в наратологічній і суто перекладацькій справі цей словник надалі заслуговує на увагу. Зате варто було б авторкам двох схвальних рецензій на нього, що появилися 2003 року в журналі «Слово і час» — Вікторії Поліщук (в №7) та Оксані Капленко (в №12) завдати собі труду порівняти Принсову і Ткачукову праці й, може, хоч почасти виправити ту дезінформацію, до якої вони (хай і з найкращими мотиваціями) долучилися.

    7
Про мотивації, які стоять за інтелектуальною крадіжкою, важко говорити з певністю: вони завжди різні й подібні, завжди зумовлені особистими рисами й загальними закономірностями, але завжди вплетені в контекст, передусім інституційний, і от про нього говорити доцільніше, зокрема тепер і саме в нас, бо його закономірності видніші й промовистіші — і вони також кидають світло на мотивації. Адже в кожному суспільстві бажання та дії одиниць обмежені планкою допустимого й санкціонованого. В суспільстві, де піратство інтелектуальної власности (наприклад, щодо компакт-дисків) є нормальним явищем торгівлі, хтось, можливо, і плаґіят (зокрема західного продукту) не сприймає як відхилення від норми.
    І завжди спрацьовує історія — як колективний досвід. У нашому випадку вирішальним фактором у цьому досвіді був — і залишається — совєтизм: як інституційно-адміністративний і політичний фон, як культурний набір механізмів адаптації та виживання, як система цінностей, етос, поведінка, одне слово, як море, де живуть усі риби, раки та молюски корупції, окозамилювання, подвійної логіки, самозабріхування і т.д. За добру ілюстрацію тодішньої атмосфери може правити епізод, про який мені нещодавно нагадав італійський історик Андреа ўраціозі. Колишній совєтський дисидент, а потім гарвардський дослідник, історик Алєксандр Нєкріч згадував, як йому працювалося в Інституті історії Академії наук СССР:
    Ще під час обговорення моєї праці [яку потім зняли з друку за ідеологічні прогріхи. — Г.Г.] 8 липня 1952 р. я звернув увагу присутніх, що І. Н. Слободянюк попросту списав частину свого відгуку від відгуку іншого співробітника. Це мені видалося забавним, але не більше. Два місяці пізніше на одному засіданні авторського колективу і редколеґії IX тому Всесвітної історії (відповідальним редактором був тоді І. М. Майський) мали обговорювати розділ І. Н. Слободянюка Італія 1929–1939. Почавши читати текст, я відчув щось некомфортне, немовби я колись читав той же текст. Узявши кілька поточних підручників, я без зусиль з’ясував, що із 14 сторінок тексту Слободянюк запозичив 13! Я здавав собі справу з того, що будуть відчайдушні спроби зам’яти цю справу. Тому перш за все я виступив на відкритому обговоренні. Після цього, всупереч чинній практиці, цей випадок став предметом найширшого обговорення. Незважаючи на запеклу боротьбу «істинних патріотів» із Академії суспільних наук, 9 жовтня А. Л. Сідоров видав наказ про звільнення І. Н. Слободянюка з Інституту за плаґіят. Це був воістину революційний крок, нечуваний в історії вітчизняних наук. Відтоді я ніколи не чув, щоб когось звільняли за плаґіят, хоч їх було аж надто багато.
    Далі Нєкріч згадує, що Слободянюк іще вісім місяців пропрацював в Інституті на повній ставці й мав інші високі посади за сумісництвом, і міркує про те, як Академія суспільних наук (АОН), звідки й був Слободянюк, витворила новий клас науковців:
Аонівці, які прийшли в наш сектор, жадали — але не знання, а позицій, статусу упривілейованих. Їх не надто, а то й зовсім не цікавила історія як наука, а лише як один зі способів вигідного існування. Брак професійних знань вони виповнювали звичними арґументами адміністративного характеру. Як справжні сталінці, вони, як і батько народу, поважали і цінували тільки силу. Вони були сильні, сильні своєю безпринциповістю, готовістю в боротьбі за свої вигоди вдаватися до будь-яких методів, на використання яких у порядних людей забракло би духу. Вони були сильні корпоративною споєністю, взаємовиручкою, круговою запорукою.
І врешті, розв’язка, або denouement :
    Той же Слободянюк, мені розповідали, і цілком достовірно, після вигнання з Інституту був запрошений до свого приятеля в центральному апараті, й той сказав йому, «Тікай Ваня, до Києва» і... Слободянюк відправився до столиці України на посаду... завідувача катедри журналістики Київського державного університету .
    Може, в цій розв’язці не все достовірно, і її треба звірити, але звучить вона переконливо, адже це зворотна сторона знаної колоніяльної медалі: «кращі» сили — до столиці, «гірші» або «надпсуті» — «вниз», у «провінцію». І варто переповідати навіть фраґментарний і остаточно не задокументований матеріял — бо ніде, окрім як у кулуарному обігу, немає джерельної бази до загальної моделі функціонування совка і його притаманної корупції, як і немає достовірних історій совєтських і постсовєтських інституцій. Без цього, зрозуміло, в жодній дисципліні ані її осмислення, ані реформування не відбудеться. Зрозуміло також, що академічна летаргія панує передусім завдяки небажанню бачити цілу гаму пороків — серед них і плаґіят.
    Згадувані тут праці та й власний досвід доводять, що остаточним контекстом плаґіяту завжди є суспільство і його цінності, у науковому плані — стан наукового та академічного життя суспільства. В українському контексті осмислення цього життя і його численних негараздів все ще попереду, хоч усім нібито видно, що воно невідкладне. Тому-то кожна нагода порушувати це питання стає своєрідним тестом, своєрідним, як воно колись мислилося у католицьких катехизмах, «іспитом совісти». Фокусним пунктом для зосередження думки може стати будь-що, тож придасться навіть найновіша наша політична мудрість – сумнозвісне кравчуківське «маємо те, що маємо». Хоч за логікою діялектики можна поміняти цю перлину цинізму чи фаталізму на перелік того, що таки маємо, і того, чого таки не маємо. (Подекуди йдеться тут про ті самі речі, тобто синдроми, системні викривлення — тільки в дзеркальних зображеннях.)
    Отже, чого не маємо? Не маємо — поки що — громадянського суспільства, в якому спрацьовували би важелі критики й самокритики і де обговорювання вад і пороків не наражалося б негайно на таврування як донос чи як брак патріотизму. Критика існує, і в різних іпостасях, але переважно на марґінесах, і без критичної маси. Владні структури, істеблішмент, зокрема науковий, не виявляють жодного зацікавлення запровадити в механізми свого врядування принцип перевірки, структурованої самооцінки. Громадська думка, яка могла би забезпечувати діялог із владою та впливати на реформи й нові програми, поки що — лише мрія. Тому-то кожний випадок корупції та ретроґрадних порядків у науковому житті стає викликом перед громадськістю — але вона, здебільшого, не здатна адекватно реаґувати і навіть чітко зрозуміти потребу реакції. Відчуття замкненого кола посилюється невизначеною політичною ситуацією, авторитарними порядками і перспективою їхнього дальшого зміцнення. Ще гнітючішою є підозра (досить глянути на ті сили, що чекають за лаштунками), що навіть політична перемога теперішніх демократів ще не ґарантує реформ і нормального, дієвого громадянського суспільства — зокрема у сфері науки та культури.
    Якщо пригадати собі жорсткий Компаньонів закид на адресу французької університетської системи, яка, мовляв, замінила ідею університету корпоративним синдикалізмом і часто нехтує пошук правди та якости і його механізми, зокрема peer review, — то не можна не дійти висновку, що в Україні з її успадкованою командною та авторитарною системою ситуація набагато гірша. І не тільки із самоврядуванням. Адже йдеться насамперед про загальну наявність корупції: купівлю оцінок для вступу в університет чи на заліках; про це часто говорять у кулуарах, це може навіть стати темою обговорення на конґресі Міжнародної асоціяції україністів (знаю, бо 2002 року в Чернівцях сам організував сесію з таким обговоренням), але воно не стає частиною загального, не кажучи вже політичного дискурсу країни (не бачу, щоб котрась партія відкрито й рішуче висловлювалася за подолання корупції й за системні реформи в освіті та науці в Україні), і взагалі звично щодо цього питання плавно переходити до порядку денного. А коли науковій громадськості не до таких фундаментальних речей, як корупція, авторитаризм, телефонне право тощо, то як сподіватися, що вона піде на барикади через брак контролю над академічною якістю, найпоказовішим прикладом чого є плаґіят.
    І не маємо ініціятив і лідерства зі сторони власне науковців, академіків, які ставили би питання наукової екології. В кожному разі, окрім поодиноких статтей, що їх періодично друкує «Дзеркало тижня» (зокрема щодо сфери природничих наук, за що їм честь), не видно, щоб чільні представники науки, зокрема гуманітарної, брали на себе цю роль. Варто, мабуть, іще раз нагадати цитату Ц. К. ўунсалус, із якої починає свою працю Вілфрид Деку: «Найважливіший компонент у формуванні дослідницької чесности наукового закладу — це лідери, віддані етичній поведінці».
    А яку маємо противагу до тих структурованих відсутностей? Як у Франції (і, певно, не тільки у Франції), маємо широко розгалужену паранауку. Ця своєрідна індустрія зручно вписується у популяризаційно-педагогічні настанови, успадковані від совєтського періоду, й у ще глибші популістські настанови новітнього додержавного періоду. У цій паранауковій продукції — посібниках, підручниках, антологіях тощо — проблема плаґіяту (як це й описував Компаньон) знімається, тобто узаконюється шляхом постійного списування, переповідання та загальної — і посутньо не наукової — настанови, що все це, мовляв, загальновідоме, колективне надбання. Самий факт потрапляння теми в силове поле паранаукового обговорення знімає критерій наукової акуратности, тобто науки як такої. Знаючи живучість такої продукції — а вона щедро черпає від державного фінансування і різних міністерських imprimatur’ів, — не варто дивуватися, що розквітають плаґіяти. Адже приклади повсюдні, і спільним, функціональним знаменником в обох є видимість науки, бажання створити цю видимість, а не сама наука.
    Україна, однак, має ще одну присутність — і то в не менш розвиненій формі. Йдеться про наукові містифікації, тобто про лже- або попросту анти-науку, яка фокусується навколо таких «пам’яток», як «Велесова книга» або «Листи до Божого ока» (Letters to God’s Eye), що також фігурує як «Послання оріїв хозарам». Знаменним є те, що ці речі, тобто їхнє нібито серйозне («наукове») обговорювання появляється не лише у формально паранаукових працях, як-от «навчальний посібник» Григорія Клочека «Світ "Велесової книги"» (Кіровоград: Степова Еллада, 2001; рекомендований міністерством освіти), або «Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи середньовіччя IX–XV століть» за редакцією професора Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2002; видано за кошти Координаційного комітету допомоги Україні, США), або довідник «Українська література у портретах і довідках. Давня література — література XIX ст.» (Київ: Либідь, 2000; підготовлене київським Інститутом українознавства, що його очолює професор Петро Кононенко), і силою-силенною різних шкільних підручників, посібників і хрестоматій. Усі вони, без виїмку, подають і обговорюють ці «пам’ятки», принаймні «Велесову книгу» — і не диво, адже «Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти» (Київ, 1999), що її видали Міністерство освіти України і Київський національний університет ім. Шевченка, їх (ту ж «Велесову книгу» і ті ж «Послання оріїв хозарам») — хай і прикритих ярликом «гіпотетичности» — по суті рекомендує для всенаціонального навчання. Але річ у тому, що й формально наукові праці, як-от десятитомне видання «Історія релігії в Україні», що його видає Українська асоціяція релігієзнавців, відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Сковороди НАН України, і Український центр духовної культури (формальної науковости надає тут «шапка» відділення Інституту філософії — про формальні ознаки науковости першої і третьої інституції мені поки що не відомо), також обговорює на повному серйозі «Велесову книгу» (див. с. 152–159 і 329–331; автор обговорення — доктор філософських наук А. Глушак).
    Такі приклади не можуть не встановлювати планки: там, де явні, антинаукові фальшивки обговорюються як автентичні, і потім як автентичні входять до навчальних програм і займають там законне місце, коли нібито поважні науковці не вміють або не вважають за доцільне розрізнювати автентику від підробки та відсівати це друге, важко дивуватися зі щораз частіших випадків плаґіяту, і зокрема його de facto толерування. Адже компрометування якости відбувається системно. А взагалі: якщо культура є системою, то пороки даної культури також мають системний характер.
    У вужчому плані науки та освіти, їхнього інституційного функціонування, не можна не бачити наростання кризи. З одного боку, толеруючи явні викривлення, та ж наука й освіта свідомо чи не свідомо йдуть на самоізоляцію від світової науки (бо ніде у світі, окрім України та російської глибинки, ніхто серйозно не сприймає «Велесову книгу»), витворюючи немовби паралельні й альтернативні, але неминуче гірші і в остаточному рахунку смішні стандарти (синдром «співаків» А la Поплавський, які можуть виступати в ролі співаків тільки на вітчизняній естраді — про що зо два роки тому дотепно писав законспірований автор у «Дзеркалі тижня»). З другого боку, ключові «імунні» механізми — контролю за якістю, перевірки, атестації й навіть почуття сорому — самі вже інфіковані, й у межах цієї системи науки й освіти, наявних і очікуваних для неї ресурсів, мало дають надії на одужання, на самолікування.
    В суті речей ідеться про те, що дещо евфемістично ми звикли називати «віртуальністю» й що особливо чітко опуклюється на прикладі «Наратологічного словника» Олександра Ткачука, хоч подібне буває і з іншими плаґіятами і знов-таки є системним пороком. Як особистий проєкт цей словник завершився, коли він був зданий на атестацію і потім до друку; після цього і його виходу у світ він надалі є авторською власністю і відповідальністю, але він також несе ознаки апробати різних наукових інстанцій чи інституцій, які випустили його у світ. Ідеться про його редактора (член-кореспондент НАН України В. Г. Дончик), його рецензентів (доктори філологічних наук І. О. Денисюк і О. Г. Астаф’єв, кандидат філологічних наук Р. В. Вацеба), вчену раду Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, яка його рекомендувала до друку, і того ж університету, під «шапкою» якого словник вийшов. Ігор Папуша наголошує, що ці інстанції навряд чи знали, що це плаґіят, може, навіть книжку не бачили, і тому, «на жаль, стали жертвами чужих амбітних дій». Дуже ймовірно, що так воно і було; всіх цих людей могли не консультувати, а може, й не повідомляли. Але, на жаль, це також не знімає факту відповідальности, бо ці важелі, ці інстанції — редактора, рецензента, вченої ради тощо — на те й існують, щоб запобігати таким казусам. Аж ніяково про таке казати: всі ці функції не є фікцією, тобто не мають бути фіктивними. Якщо науковця не повідомляють і матеріялу не подають, пропонуючи тільки вживати його ім’я як ширму, то цей науковець мав би від такої ролі й таких продуктів відмовитися, бо така віртуальність ґарантує тільки неповноцінність... або й скандал. Та чи й потребували всі ті запобіжно-атестаційні інстанції (редактор, рецензенти, вчена рада) глибокої обізнаности з наратологічною теорією, щоб докумекати: щось не так із цим словником, не по силі він аспірантові? Адже здоровий глузд також мав би щось підказати. Така віртуальна відповідальність тільки потурає ошуканству, в полоні якого потім опиняються студенти, читачі, ціле наукове середовище і зрештою саме суспільство. У постмодерністській теорії такі речі називаються симулякрами — і мають там своє шановане місце. В реальному світі такі симулякри схожі на город без городника, на царство бур’яну.
    А де, повторюючи за Зеровим і Кулішем, сапка на бур’ян? В остаточному рахунку, на жаль, немає іншої ради, як користуватися тими ж арґументами, критеріями і сподіваннями на відновлення, які, враховуючи наш досвід і неуспішність будь-яких реформ у цій сфері, не можуть не виглядати наївними. Але ліпше наївність, ніж маразм. Інших засобів немає, і на варягів нема чого надіятися. Кожен змушений чистити власну хату. Гавкати, як у відчаї казав Франко. Писати оте, що дехто потім назве «доносом» — щоб донести для тих, хто зрозуміє: кращі стандарти і краща наука таки можливі.

    © Григорій Грабович

    На сервері «Поезія та авторська пісня України» есе Григорія Грабовича «Плаґіят і його контексти». опубліковано з дозволу редакції часопису «КРИТИКА».

    На сайті часопису «КРИТИКА» даний матеріал викладено тут: http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s8_4_2004.html

    Контакти з часописом «КРИТИКА» [email protected]